Йосиф син Якова

7

 

А тим часом в Аварісі, у своєму палаці спочивав Йосиф. Влада для нього була зовсім не найбільшим скарбом. В цю мить він би був радий віддати усю свою владу аби отримати спокій. Ту, так звичну для кожного простого смертного річ. Влада втомлювала. Вона мучила. Золотий ланцюг на шиї душив.

Влада це не лише красиві шати і абсолютність в усьому. Ні. Влада це відповідальність. Це страх. Це розпач. Це постійні клопоти. Це недовіра. Це кров. І все це Йосиф мусив переживати. І ніхто не питав його хоче він того чи ні.

Влада прийшла йому до рук, мов би впала з неба на голову. Але вона змушувала його відповідати за кожен крок на цій вершині владної піраміди.

Спокуса владою це одна з найбільших спокус. Спочатку вона стає такою легкою, бажаною. Потім тривожить душу лагідним, п’янким спокоєм. А тоді змушує боятися. Боятися, що хтось її вкраде, забере, відніме.

Та для Йосифа влада була дещо іншим. Він не п’янів від швидкого злету. І не марив все новим, чимось більшим досягненням. Йому завжди ставало того, що у нього було. І це допомагало не впасти в спокусу. Не втратити свого лиця. І залишитися людиною попри все.

Він не раз стримував свого нерозважливого друга-фараона від дурних ідей, коли той вже хотів братися до зброї. Саме Йосиф відрадив його воювати з Фівами. Ні, він не для того тут є аби вирішувати чужі життя. Хто він такий? І хто такий той же фараон! Яке він має право змушувати інших воювати за його амбіції. Для чого.

Ні. Йосиф був проти. І не тому, що боявся війни. А тому, що не бачив у цьому нічого доброго. Голод, розруха, смерть – ось незмінні супутники меча. І кожен, хто живе від цього – від цього ж рано чи пізно й гине. Йосиф цього не хотів. Він хотів розвитку. Розквіту і добробуту народові, котрий зробив його своїм правителем.

Ось чому влада не тішила його. Вона зовсім не радувала серце найсильнішого чоловіка в Долині Нілу.

Роздуми перебив шурхіт сандалів. Хтось наближався. Це був Потіфар, батько його дружини.

– Ваша світлосте! – тихо промовив він – Я гадав ви спите. Але якщо ні…

– Батьку, ну яка ще там «світлосте». Я ж просив вдома не натягувати на мене тих ненависних титулів.

– О так, я ж забув. Я от що хотів…

– Сідайте батьку.

– Дякую мій любий. Я хотів поговорити. Про нас. Про тебе. Про майбутнє. Ти ж мав би…

– Наше майбутнє не знане нам. І ми живемо лише нинішнім днем.

– Власне кажучи так. Ти як завжди на вершині. Великий Ра відкрив тобі двері своєї мудрості.

– І про що ми мали поговорити?

– А так… Чи не було в тебе більше ніякого сну. Ну або якогось знаку.

– Ні батьку. Не було. Я знаю, що бог, котрий мені це відкрив справжній. І що він не міняє свого наміру щодня. Так що будь певен – все скінчиться за графіком.

– Добре. Добре що ти впевнений. Бо я уже боявся…

– Так, Асенефа говорила мені, що наші жреці починають сумніватися в своїх знаннях.

– Ці знання ми бережемо вже багато-багато років. Ще наші далекі предки їх отримали. І так нам передали. Тому ми їх цінуємо. Бо це дар. Великий дар.

– Але ж час не стоїть на місці. Все змінюється.

– Ти хочеш сказати, що нам варто відкинути наші знання? Це було би святотатством.

– Якщо вони вас «не гріють» то вони порожні.

– Може і так. Може і так. Є ще дещо. Ми продаємо багато зерна. До нас їздить мало не весь Ханаан. Питання в тому, що я боюся, аби між караванами не прибували якісь розвідники. Поговорюють, що місцеві племена спокушені нашими землями не проти напасти.

– Це навряд чи. Я особисто контролю все. І сам буваю в кожному з міст. Так, що боятися не варто. Та поговорімо краще про щось інше. Ми так мало маємо змоги бачитися вже. Ви для мене не лише батько моєї дружини. Ви ще й мій учитель.

І вони сиділи у двох і розмовляли про всі премудрості світобудови і філософії. Говорили, дискутували, сперечалися. І навіть виводили нові ідеї.

Йосиф любив говорити з Потіфаром ще як був учнем. Це був розумний чоловік. Він завжди прагнув пізнавати незвідане. Вивчати. Він заставляв своїх учнів думати, шукати відповідей не лише зі старих рукописів.

Він прагнув прищепити усім своїм ученикам любов до мислення, до мудрості, до чогось вищого, більшого, кращого. І тепер він задоволено спостерігав, як один із його учнів ставши першим після фараона залишається і надалі тим юним допитливим шукачем істини. І це радувало старого Потіфара. Він любив науку. І бачив у Йосифові нового покровителя цієї так важливої і так тендітної грані людської діяльності.

До глибокої півночі вони говорили в той вечір. І десь аж під рано порозходилися спати. І найважливіше, що кожен з них був щасливим від тієї бесіди.

Ранок. Цей новий відрізок часу, що ділить все на до і після. Цей новий схід сонця. Нові мрії. Нові можливості. І нові тривоги. Ранок. Для кожного він свій. Для кожного він особливий. Для когось перший. Для когось останній.

Сьогодні фараон збирав раду. Мали прибути Інхотеп, Архандр, Клід, Ендіній і Ампік. І кожен з них мав що сказати своєму суверену. Інхотеп був одним із радників Хіана. Він був управителем двох номів. А ще Інхотеп був розумним і хитрим царедворцем.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше