Глава 4. Вбивця

+ Anthesteria - Alone

Ближче до четвертої ранку Павло прокинувся від якогось шереху. Все ще сонний він пішов на звук. Той виходив із спальні, де ночувала Інна. Двері були прочинені, проте, хлопець збирався постукати. Поки не побачив її. Замість піжами на дівчині була старовинна біла сорочка. Руки і ноги були забруднені в багнюці. На підборідді запеклася кров, що спускалася патьоками на шию. Вона ж замазала сорочку. Волосся дівчини було заплутаними і брудними. Подекуди навіть стирчало пір'я. Але найстрашнішим виявився погляд, який вона кинула на нього. Білі, порожні склери, немов у мерця. Вона ніби дивилася крізь нього. Від побаченого у Павла пройшовся холодок по шкірі. Вся його сутність кричала: "Біжи!". Але здоровий глузд говорив, що це ігри розуму. Такого не може бути. Тому він відкрив двері і увійшов до кімнати, окликаючи дівчину. Та стояла нерухомо, немов статуя. Хлопець хотів доторкнутися до неї, але та зробила крок назад. Не знайшовши кращого рішення, він голосно вигукнув її ім'я і схопив за руку. Очі дівчини ніби перекинулися, і в них знову з'явилися райдужки. Сама ж Інна нічого не пам'ятала. Лише відчувала мерзенний запах крові і її присмак на зубах.

Як тільки розвиднілося, друзі вирушили до місцевої знахарки. За сумісництвом бабусі Івана, чому Інна не особливо була рада. Подібними проблемами і з незнайомцями ділиться, не хочеться, що вже казати про сім'ю однокласника? Жінка була досить старою. Вона багато побачила за своє життя, і до сорока років позбулася зору.

Жінка приймала в літній кухоньці, де ніхто не заважав би їй усамітнюватися з духами. Всі стелажі та полиці тут були заповнені колбами з якоюсь рідиною. У банках були різні трави та комахи, яких розглядала Інна при вході.

- Так і будеш витріщатися, або підійдеш до старої? - Грубим голосом вимовила знахарка.

- Так, звичайно. Добрий день, Мар'яна Пилипівна. Я Інна Кириленко. Ви, напевно, не пам'ятаєте мене...

- Я сліпа, але з пам'яттю у мене все гаразд. Чого тобі треба?

- Я навіть не знаю, як сказати...

Паша стиснув кулак і, не витримуючи більше ні секунди, прошипів:

- Сьогодні вночі вона була десь і не пам'ятає де. Весь рот був у крові. Руки та ноги в багнюці вимазані. А коли я увійшов, замість очей у неї були білі сфери. Якого біса коїться? Вона то кровоточить, то ця кров зникає. То мертвих бачить. - Останні слова Павло вимовив обережно, поглядаючи на дівчину, щоб не сильно поранити її почуття.

- Цікаво... - Вимовила жінка, після чого ненадовго задумалася. - Гаразд, дай мені свою руку, я поворожу.

Інна витягла руку вперед і дві теплі долоні міцно її обхопили. Жінка стала обмацувати зап'ястя, і жахнулася, ледь доторкнувшись до каблучки.

- Навіщо ти притягла цю чортівню в мій будинок? - Заволала стара.

- Про що ви? - Здивувалася дівчина.

- Забирайся! І забери з собою цю прокляту каблучку!

- Але чому? Чому вона проклята? - Не вгамовувалася Інна.

- Носиш чорта за пазухою і навіть не знаєш про це? - Грізність знахарки змінилася сардонічним сміхом.

- Так що мені робити?! - Інна підвищила тон.

- Для початку повертайся додому і чекай мене там. Я не дозволю бісам плясати в моєму будинку і шкодити моїй родині.

- Але...

- Я все сказала. - Гаркнула жінка і стукнула кулаком по столу.

Інна ніяк не могла знайти собі місця. Тому коли близько сьомої вечора побачила на своєму порозі Мар'яну Пилипівну, почала метушливо бігати навколо неї. Немов господиня будинку, жінка розташувалася на кухні. І хоча вона добре це приховувала, все ж в глибині душі побоювалася власницю каблучки .

- Чому я не можу зняти каблучку? - Це питання було першим і цікавило дівчину на цю мить найбільше. Після повернення додому вона не раз намагалася і застосовувала всі доступні засоби, але каблучка так і залишилася на пальці, немов влита.

- Це давня магія. Ти не можеш так просто від неї відмовитися.

- Але мені не потрібна ця каблучка.

- Раніше думати треба було! - Грізно кинула стара. - Перш ніж каблучку Аграфени на палець надягати.

- Так це все ж вона? Ваш онук розповідав мені про легенду...

- Це не легенда, любонька. Це твоя доля!

- Ви ж жартуєте...

- Ти дожартувалася вже, досить. Ти вже вбивала? Якщо навіть і ні, то вб'єш. Поки біси скачуть у твоїй голові, ти й не те зробиш.

- І що мені з ці робити? Як зняти це прокляття?

- Мені по чому знати? - Відмахнулася знахарка. - Я не відьма. А ось моя бабка була. Я знаю тільки, що всі, хто носив цю каблучку, наклали на себе руки, перерізавши всіх своїх близьких, як худобу. Останній раз її одягали п'ятдесят років тому на околиці Києва. Потім вона зникла, і ось з'явилася знову на своїй споконвічній батьківщині.