Калинове намисто жіночої долі

Софійка

Вона вмивалася розпачем. За слізьми не бачила білого світу. Треба було рятувати тітку Надію, яка колись і їй подарувала надію на щасливе дитинство. Після смерті матері батько привів чужу жінку в хату, мачуху. Однак вона зуміла знайти стежинку до серця відлюдькуватої, замкненої в собі рудоволоски. Пам'ятає, як тато вимолював прощення в матері, прикутої до ліжка, за те, що не вберіг своє щастя, що не зміг стати перешкодою на шляху страшної недуги. Не вберіг свою Віру. А тепер і над Надією нависло надлюдське випробовування. Діагноз, кинутий лікарем, вибивав землю з-під ніг. "А може помилка? Буває ж таке, що помиляються?" - тішила себе сподіваннями Софійка. В голові роєм роїлося. Вервечка думок калейдоскопічно змінювалася, але безвихідь заганяла у глухий кут. "Шукати захмарну для їхньої родини суму на лікування - марна трата часу. Вже і так у боргах, як у шовках, поки встановлювали діагноз. Батьки пенсіонери, вона студентка. Кину навчання, поїду за кордон. Кажуть, можна заробити. Але хвороба не буде чекати?", - міркувала дівчина.
За слізьми й думками не помітила, як занесло її на окраїну міста, де, як міщанам видавалося, що якщо і був рай на землі, то саме тут. За високими мурованими парканами височіли шпилі будинків із місяцями, півниками, кішками. Навколо німа тиша. "І пташини не чути. Який тут може бути рай?", - вирувало в голові. 
Заскреготіли ворота, різонули нелюдським стогоном. Випнувши боки, показався розкішний автомобіль.
Дівчина відступила вбік, звільняючи дорогу машині. Раптом заскреготіли гальма. З вікна висунулося обличчя у великих чорних окулярах. 
- Софійко, Крайня, якими вітрами? - задзвеніло знайомим голосом. Відчинилися дверцята й із мерседеса вийшла витончена паняночка в супермодному костюмчику, на височезних підборах. Софійка застигла в здивуванні. Вона в незнайомці впізнала Тоню, з якою навчалася до дев'ятого класу. Її батько був дипломатом і його відправили в якусь країну на дипломатичну роботу. З тих пір ні слуху ні духу. 
Колишня однокласниця підійшла, обняла Софійку як давню подругу й почала засипати випитуваннями... Пам'ятала, як хлопці не раз випробовували її нерви, а та ставала на захист. Доньці дипломата ніяк не вдавалося вміло й тонко будувати взаємини у класі. Не злюбили новеньку, тільки Крайня, яка сиділа на першій парті, посунулася, поступаючись місцем і вивільняючи час для спілкування. Навіть із домашкою не раз виручала. Дівчата здружилися. Кирпата білявочка з двома кучерявими косичками потягнулася до не по роках серйозної однокласниці. Бувало, Софійка навідувалася на гостину, знала рідних Тоні. Найбільше їй подобалося, коли вони організовували домашній концерт: сідали за фортеп'яно і грали у дві пари рук. Інколи до них приєднувався Юрій, старший брат подруги. Скрипаль віртуозно володів смичком. Таке тріо викликало захоплення. На дійство збігалися всі домашні. Заключним акордом звучало "Співають, плачуть солов'ї" у виконанні батьків друзів. То були години творчого пасажу для всіх присутніх: і для тих, хто грав, і для тих, хто співав, і для тих, хто слухав. Софійка в найглибших закутках душі берегла ці миті щастя, впиваючись грою на фортеп'яно, а заодно відчувала, як бриніли струни серця, коли юнак кидав оком у її бік. Юрій симпатизував дівчині, частенько напрошувався провести додому... Шкільні спогади хвилею накрили душу. Вона стояла, наче язик проковтнула, а Тоня все туркотіла, розпитувала. Нарешті, опанувавши себе, долучилася до розмови. 
Юнки не помітили, як хлоп'я, яке вибігло вслід за автомобілем, ловило на гачок цікавості їхню зустріч. 
- І чого б то теревені на вулиці правити? - не по-дитячому промовило.
Дівчата озирнулися на голос. Тоня підбігла до хлоп'яти, скуйовдила кучерявий чубчик, чмокнула в щічку й відповіла: "Маєш рацію, Юрчику. Запрошуй тітку на чай". Хлопчик підійшов до Софійки, взяв за руку й повів до хвіртки. Вона відчувала тепло дитячої руки. В голові фантазували думки: "Мабуть, синочок Антоніни? Вихований, привітний, з гуморком".
Припаркувавши автомобіль на обочині, їх наздогнала подруга. Вона здивовано спостерігала, як малюк, який рідко коли йшов на контакт із незнайомими, ділився своїми планами. А вони в нього - масштабні! Однак довелося перервати розмову, бо назустріч вийшов чоловік, і хлопчик, потягнувши несподівану гостю за руку, кинувся до нього з радісною новиною: "Татусю, я маму знайшов! Глянь, як дві краплинки води! Як та, що в альбомі!"
Усі застигли від несподіванки. Софійка відчула, як несамовито калатає серце. У статному чоловікові вона впізнала Юрія, своє шкільне захоплення. Юнак, старший років на сім, по-братньому опікувався сестрою та її подругою. У школі його дражнили "ботаном". Однак їй було настільки цікаво його слухати, що кожного разу, як тільки Тоня запрошувала на гостину, погоджувалася. 
"Навряд чи й упізнає?" - стугоніло в голові. Від колишнього "очкарика" залишилися хіба що окуляри. Надвечірнє сонячне проміння вирізняло фігуру чоловіка, який вигравав білозубим усміхом. Він зняв окуляри, примружено дивлячись на дівчину, відповів: "Із тих доріг не повертаються, сину". Софійка відчула, як у голосі чоловіка прошмигнула нотка жалю. 
На шум вийшли хатні. Роки пригнули Оксану Петрівну, а ось Юрій Юрійович зберіг струнку поставу. З-за спини дідуся визирнуло веснянкувате обличчя з очима-незабудками й розкішним кучерявим волоссям, яким грався-пестив літній вітерець. 
- Ганнусько, я матусю знайшов. Ту, що на фотці в татуся, - не вгавав малий і кинувся назустріч сестрі.
Надвечірнє подвір'я заціпеніло. Навіть Барсик голосу не подав, побачивши незнайомку. А може він упізнав те миле дівча, яке не раз ділилося з ним смаколиком? Із заціпеніння вивів голос Тоні, яка владно взялася за вечерю. Без метушні, за 10-15 хвилин за столом зібралася родина. Юрчик прилип до Софійки, як реп'ях до кожуха, не відходив від неї ні на мить. Юрій сидів навпроти й зацікавлено розглядав дівчину, яка, ніяковіючи, всю увагу перемикала на невгамовне хлоп'я. Напружуючи пам'ять, він перебирав спогади, однак, не міг згадати, де бачив цю рудоволосу красуню. І як тільки дівчата сіли за фортепіано, з першими акордами почали оживати картини домашніх концертів. Він кинувся за скрипкою, яка в батьківському будинку мала почесне місце й берегла родинні таємниці...
Життєва рапсодія затягнулася. Діти, вволю награвшись, заснули. Юрчик не відпускав руку тітки, яка так була подібна на його матусю, а Ганнуська, довірившись словам брата-близнюка, і собі поклала голівоньку, обрамлену кучериками, на коліна Софійці. Дівчину взяло за живе. Спомини про власне дитяче очікування метеринської ласки зачепили її душу. Пам'ятає, як після смерті матері в кожній жінці вбачала найрідніші риси, як не раз бігла за "мамою", а ловила лишень тінь від її обрису. Частенько, як тільки смеркало, виходила на подвір'я, сідала на лавку під розкішним кущем бузку й застигала в очікуванні. Здавалося, що матуся ось-ось покажеться з-за рогу будинку, і як було не раз, присяде біля доні, пригорне міцно-міцно, обцілує, дістане із сумки гостинець від зайчика й поведе в казковий світ. А маленька принцеса, поринаючи в казковість, так і засне в материнських обіймах. І вже разом ждали батька, який обережно, щоб не сполохати сон пестунки, як найдорожчий скарб брав на руки, заносив у квартиру й укладав у ліжечко. 
Софійка відчула, як гаряча сльоза вирвалася на волю й миттю залишила слід на щоці Ганнуськи, яка довірилася незнайомці. Та, не розплющуючи оченята, промовила: "Не плач, матусю! Ми ж знайшлися!". Софійка обережно, щоб не стривожити дітей, вивільнилась від їхньої прив'язаності й вискочила на подвір'я. У голові стугоніло, пережите вмивалося слізьми. П'янкий запах бузку додавав щему. Здавалося, що і природа застигла в очікуванні на пояснення поведінки дівчини. Тоня винесла склянку з водою й обережно запитала: "Софійко, може потрібна допомога?"
За час гостювання в родині Ковальчуків рудоволоска пройнялася її життєвістю, а власний біль загнала в найпотаємніші закутки душі. Здавалося, зустріч, спогади на деякий час відігнали проблеми на задній план, однак, як виявилося, ще більше підсилили відчуття серйозності ситуації, в якій опинилася її мама Надія. Дитяча безпосередність знайти матір заставила Софійку здригнутися від думки, що вона може втрати свою.
Її розповідь-сповідь ударили тривогою по родині Ковальчуків. Вони знали ціну такої біди, бо заплатили дуже дорого - сирітством Юрчика й Ганнуськи. Перейнявшись почутим, Юрій по-професійному взяв все в руки лікаря. Він чітко, зі знанням справи, подав руку допомоги сім'ї Софійки. "Добром за добро", - віддавали слова Тоні, коли вона почула рішення брата. Згадала, як дорогою до школи малювала перспективу втечі з уроків. І тільки Софійчина підтримка й опіка перекрили шлях до втечі... А скільки було пережито разом?!
Сьогодні кожен отримав власну дозу релаксу. Проте розповідь гості взяла за живе всю родину Ковальчуків. Зійшлися на тому, що після святкування обов'язково повернуться до справи...
Юрій проводжав Софійку. Згадалося, як такі проводи тривали далеко за північ. Тепер це було інше спілкування. Життєве. Виявляється, доля зубами випробувань міцно вчепилися в сім'ю. Батько відслужив, вийшов на пенсію. Думалося, що заживуть спокійно. Однак, коли поверталися із заморських країн після відпочинку, потрапили в аварію. Йому обійшлося, а ось Оксана Петрівна до цих пір вибирається з біди. Юрій здобув диплом лікаря, навчався в Німеччині, має власну клініку, а щастя так і не знайшов. Дружина померла під час пологів. Зійшовся з жінкою, але, як виявилося, вона вміла тільки багатство ділити, а любові на його дітей не вистачило. Тому Юрчик шукає маму...
Софійка вслухалася в розповідь чоловіка, ловила кожне його слово. "Заможні також плачуть", - прийшли на ум слова. - Здавалося б жити- не тужити, а доля підготувала нелегке випробовування.
У роздумах-розповідях дібралися до будинку, в якому мешкала дівчина. Попрощалися, домовшись, що завтра вона обов'язково навідається до Ковальчуків і допоможе в підготовці до золотого весілля...
Дівчині не спалося. Думки відганяли сон. Перед очима поставала дитяча прив'язаність, а за дверима вловлювала постогонування матері. Піднялася, прочинила двері.
- Матусю, може водички? Мати мовчала. 
- Мабуть щось приснилося, - й навшпиньках повернулася назад.
Благословлялося на світ. Софійка так очей і не зімкнула. Закрутилася по кухні. Запахло сніданком. Сонце все впевненіше бралося за роботу, натякаючи на погідний день. Софійка смакувала кавою, водночас полоскаючи надії в круговерті думок. Останні змінювали одна одну, однак, ще не вимальовувалася картина порятунку. Правда, в душі дівчини жевріла надія на допомогу. Її ж так щиро прийняли, вислухали в родині Ковальчуків!
Софійка дочекалася приходу батька з нічного підробітку. Сторожування не приносило великих статків, але все ж таки було матеріальною підмогою. Вирішила з батьками не ділитися новиною, щоб не тривожити намарне. Так було заведено в родині: поки не буде напевно, - мовчати, щоб не сполохати удачу.
Обмінювалися про вчорашнє. Сигнал перервав розмову. Софійка виглянула у вікно й побачила Юрія й Юрчика. Це нетерпляче подавав знак малий. Побачивши дівчину, вигукнув: "Сонько!"
- Гм.. Сонько від Софії, чи тому, що багато сплю?", - завертілося в голові, поки брала сумку.
Юрії зустріли її разом із сонцеусміхом. Промінчик сонця, відбиваючись від блискучої поверхні автомобіля, цілився загадково в дівчину. Таємничістю світився й погляд Юрія, який, обіпершись на капот, любувався постаттю дівчини, яка поспішала назустріч долі. Розкішне волосся хвилею спадало на плечі. Легенький вітерець ніжно його розчісував, заставляючи дівчину раз по раз притримувати пальцями. Малий кинувся назустріч. За мить Софійка потрапила в лещата дитячої прив'язаності. Взявши за руку, підвів до старшого й не по-дитячому промовив: "Не відпускай, татусю! А то шкодуватимеш!".
Софійка зашарілася. Вона розуміла, що варто шукати вихід із ситуації. Перше, що прийшло на ум, нахилившись, промовила: "Я не губитимуся, якщо ти допоможеш мені стати чарівницею".
Хлоп'я, погоджуючись, вигукнуло:
- Ура! Я знайшов матусю-чарівницю!
Відчинивши дверцята автомобіля, запросив присісти біля батька, а сам умостився на задньому сидінні...
Золоте весілля святкували пишно. Наз'їжджалося родичів, друзів. Софійка вправно допомагала. Юрчик хвостиком ув'язався за нею, тримаючи під прицілом, щоб не губилася. Софійка-нянька не випускала з виду й Ганнуську, яка ще приглядалася до неї, однак, час від часу підбігала, заглядала небесними озерцями, здавалося, в душу, й цікавилася: "Як вам у нас?". Не думалося й не гадалося їй тоді, що золото років батьків Юрія стане початком їхньої золотої долі...
...Півстолітній годинник життя родини Ковальчуків розміреним циферблатом наближав до золотих років, які збігли водою. Софійка готувалася до зустрічі найдорожчих гостей, які ось-ось будуть на порозі. Юрій не піддавався емоціям, однак, не міг дочекатися приїзду дітей. Любувався вправністю дружини. Все горіло в її руках. Незважаючи на поважний вік, давала раду сама. Прожиті роки збагатили її мудрістю, вмінням бути дружиною, матір'ю, бабусею. На носі і звання...
- Дідусю, бабуню, - неслося від воріт найменше кучеряве щастя Ковальчуків. Юрії-Юрчики не перевелися в родині: від батька до сина... Ласунчик-пустунчик упевнено зайняв місце на колінах у прадідуся. Подвір'я наповнювалося радістю зустрічі. Батько виглядав найстаршого, який паркувався. Завдяки йому і сьогодні збирається сім'я. Якби не його дитяча наполегливість?! Несподіваний літній дощ почав заганяти під дах все живе. В альтанці залишилися Юрій і Софійка. Злива пеленою накрила землю. Незважаючи на ливень, до батьків нісся Юрій-Юрчик, який, як і п'ятдесят років тому, вигравав щастям від того, що знайшов матусю. По-молодецьки перестрибуючи через калюжі, він влетів в альтанку, обіймами накриваючи батьків. То було щастя, заради якого варто долати немалу відстань. Миттєвість літньої грози змінилася веселкою. Вириваючись із укриття, назустріч райдузі вибіг найменший. Не оминаючи калюж, він із знанням справи вигукнув: "Веселка на землю міст кидає, скоро й ангели по ньому зійдуть". 
Родина Ковальчуків милувалася веселковістю. Міст над подвір'ям переливався веселковими барвами. Здалося, всі завмерли в очікуванні ангелів. Софія очима вбирала красу. Дякувала долі за янгола, який привів її в родину Ковальчуків півстоліття тому й до цих пір є надійним земним охоронцем. Доля.
Галина Гузовська-Корицька. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше