Калинове намисто жіночої долі

Журавка (Фермерка)

Вона журавкою ходила по полю, милувалася зеленим килимом озимини. Легенький вітерець по-весняному ніжно пестив її тіло. Щемливим спомином заглядав в усі закутки душі, настирливо заставляючи збирати докупи розсипані намистинки жіночої долі. Обабіч поля виднівся колодязь, по-хазяйськи обрамлений цямринням. Біля нього застиг на варті журавель, який сусідив із кущем калини. Батько розказував, що вдарило джерело несподівано, вирвалося з глибин навесні в сорок п'ятому, коли дідусь повернувся з війни. Забило життям і відродженням. Рік розміновували поле, зачищали. Посадив дідусь калину, облагородив. А на полі засіяв овес, "щоб сходився додому рід увесь", - згадувала, як батько з надією приказував. Правда, не вдалося всім зібратися після лихоліть, але саме тут вона зустріла долю й із надією виглядає з далеких доріг дітей, які випурхнули з родинного гнізда в самостійний життєвий політ. 
- Може й навідаються сьогодні? - защеміло сподіваннями...
У душі вирувало. Пелена спогадів нависла над жіночою долею. Перед очима поставав рідний усміх коханого, коли проваджала на схід. Аякже, по-іншому й не могло бути. Дні й ночі підставляв плече тим, хто виборював право на гідність. Підгодовував, обігрівав. Як тільки біда постукала у вікно, взявся допомагати. Продав зерно, яке тримав на посів, забезпечував усім необхідним на фронті. Після чергового повернення не знаходив собі місця. Виявилося, що рідний брат, а вони з кубанських, отаманує по той бік. Не вкладалося в голові, як можна, будучи українцем із діда-прадіда, зі смертю прийти на землю, яка рятувала їхню родину в горезвісні роки? Не йняв віри, поки не прочитав про його "подвиги" в газетах, якими смітили на війні. Закипіло, прийняв рішення й пішов у вічність, не встигнувши віч-на-віч побачитися з братом-перевертнем, покарати за родовідну зраду. Сліпа куля обірвала життя на дев'ятому місяці війни. "У дев'ять народила, й на дев'ятому місяці війни похоронила", - тужила мати-чайка біля домовини сина. А до дев'яти днів і сама злягла, вбита розпачем і тугою. З тих пір на Яринині плечі насіли як господарські клопоти, так і родинні. Впряглася у віз турбот і день за днем управно давала собі раду. Не раз дивувалася власній стожильності! Тендітна, випещена батьками й викохана чоловіком, вона літала на крилах щасливої жіночності. Здобула бажану агрономічну освіту, продовжила хліборобську династію. Однак після заміжжя ловила вимріяні миті материнства, життєрадості. Дякувала Богу за все... 
Щораз, коли вона приходила на їхнє улюблене місце, серце наче обценьками затискувало, а сум'яття різали розум, не залишаючи спокою на рокИ. Калина відновлювалася після зими й подекуди виблискувала росою на ягодах, які перезимували. Щоріч залишає декілька кетягів, як пам'ять про той день, коли проводжала чоловіка на війну. Калина була безмовним свідком радощів і печалей... 
Стрепенулася. Журавлиний ключ розсікав піднебесся радісним курликанням. Повертався в місця, де на нього завжди чекали, де минулоріч довелося залишити ненароком підкошену комбайном журавку... Ярина, оминаючи килим ярини, яка зеленню вкрила поле, кинулася назустріч журавці, яка, покинувши, насиджене місце, дибала на звуки своїх. "Де журавка ходила, там пшениця вродила. Де журавель походив, то там кукіль уродив",- відгукнулося двадцятирічною давністю, коли Назар, піджартовуючи, висаджував колесо на дерево, допомагаючи майструвати гніздо птахам, які прибилися на подвір'я. Вона тоді була при надії, очікували на Маруську. Саме так і нарекли дівчинку, яка появилася на світ через сім місяців, бо синочок, почувши, що дітей приносять бузьки, споглядаючи за їхнім летом, услід їм доганяв словами: "Бузьку-бузьку, принеси Маруську!"
Роками сусідять прибульці, і пшениця щедриться, та тільки вона залишилася журавкою з підбитим крилом. Уже третій рік як відлетів її журавель у вічність, залишивши віч-на-віч із солодко-млосними спогадами про минуле та купою нежіночих проблем, які господарськими клопотами насідають як мухи на мед. Та тільки їй не з медом. 
Фермерка...
Несподівано в радість журавлиної зустрічі врізався гучний сигнал від машини, яка мчала попід лісом. Ярина стрепенулася, серце закалатало радістю, коли автомобіль загальмував, а з нього білозубим щирим усміхом випурхнув її журавлик.
- Романчику, синочку, якими вітрами? 
Пригортала, обціловувала красеня Ярина.
- Європейськими, матусю, європейськими,- відповідав довгоочікуваний гість.
Сьомий рік як Роман за кордоном пізнавав науку та практикував на чужих полях. Раз у сім днів давав про себе чути. Ніяк не могла допроситися, щоб уже повертався на рідні хліби. Сльози щастя скочувалися по щоках матері, скапували на синові груди, а руки тягнулися до кучерявого чуба й не могли дотягнутися. Підріс, змужнів. Вона потонула в синових обіймах, вслухалася, як стукотить радістю зустрічі його серце.
- Матусю, залишіть і мені порцію обнімашок, - висунулося з фольксвагена миловидне, обціловане веснянками обличчя.
Тільки тепер Ярина помітила оченята донечки, які іскрилися барвінковим цвітом. Маруська - викапаний батько. Перейняла всі його рухи, повадки. Рудоволоса красуня вистрибнула з машини, ніжно пригорнулася до материнського серця. Ярина вдихала запахи доччиного волосся, яке пахло любистком. Згадувала, як Назар посадив у городчику, коли народилася бажана, щоб хлопці любили. "Купана в любистку", - милувався чоловік, коли вона підросла. - Нівроку!", - пишався донею, яка наливалася красою й була схожа на його матір - як дві краплі води. Маруська повірила словам татуся, купалася в любистку й, мабуть, тому немає спасу від них. Маруською вона була для рідних. Наразі Марія Назарівна пізнає агрономічну науку. Рудоволоска щебетала, впивалася власною невгамовністю. 
За родинною радістю спостерігала журавка. Щасливі в зустрічі діти й матір відчули, як вона трепетно вслухалася в пісню в піднебессі. Раптом із ключа відокремився птах, видавши звук радості, і, зробивши над ними тільки для журавки зрозуміле па, приземлився біля дерева, на якому минулоріч вимостив гніздо. Накульгуючи, вона поспішила на зов довгоочікуваного, який, приземлившись, прийняв горду поставу. Однак, як тілька журавка відійшла від людей, він стрепенувся, й кинувся назустріч. Задзвеніла музика журавлиної пісні повернення до коханої. Намилувавшись видовищем, Ярина з дітьми направилися до будинку, збудованого Назаром. Він мріяв, що в родинне гніздо повернуться після навчання діти й воно буде надійним, міцним для них, що подвір'ям дзвенітиме сміх онучат, що на старості літ буде біля кого прихилити голову. Назар пішов у засвіти зі своїми мріями, а Журавка залишилася наодинці з самотою. 
Та тільки не сьогодні. Приїзд дітей вдихнув живильність. Щорічно вони знаходили час, щоб навідатися на День народин матері. По-особливому дихалося, раділося, але це було до... Після по-іншому святкується, по-іншому всміхається. Війна болем врізалася в серце щасливої сім'ї, залишивши щем і печаль за втраченим. Недосказано, недолюблено...
Поки Ярина ятрила душу тугою, Маруська й Роман нагомонілися з бабусею, обдарували, обцілували її та взялися за святковий обід, який довелося відкласти. Фермерку викликали в район. Діти провідали могилу батька, та, не гаячи часу, закачали рукави й за півдня в хаті, на обійсті панував порядок. Маруська взяла брата на кпини, коли побачила, як той підмощував журавлине гніздо.
- Що, програмуєш на Маруську? - зачепила сестра. - Пора-пора!
Роман, незважаючи на кпини дівчини, довів справу до кінця й відповів: "Маєш рацію, сестричко. Пора. Матері потрібна підмога. Настав час і мені з холостяцтвом прощатися". Загадковість слів брата збентежила веснянкувату, однак, повернення матері було знаком, що варто братися за підігрів страв.
Надвечір'я опускалося на Журавлине. Вітали, раділи, згадували, переглядали світлини. То була їхня сімейна традиція: у кого день народин, той ділиться прожитим роком. Такий собі світлинорелакс... Однак жінці було не до знімкування. Неурожайний рік потягнув за собою рій проблем.
Не помітили, як весняний вечір постукав у віконце.
Маруська щебетала біля бабусі, а Роман, допомагаючи матері по господарству, переконувався, що треба повертатися додому. "Досить, уже надивився, як за кордоном господарюють, набрався досвіду, пора й до рідної землі, матері підсобити", - приймав рішення син.
Ярина сиділа на лавці і прокручувала прожитий день. Ще один день народин без нього, без Назара. Не було веселощів, святкової гамірності, підсніжників, які зранку у вазі спостерігали за її пробудженням. "Де й коли він їх збирав, щоб привітати першим?" - роїлося в голові. 
Зворушливістю защеміло коло серця, згадуючи приїзд дітей. "Приїхали, незважаючи на відстань. Маруська навідувалася частіше, а Роман - раз у рік. Може вже й повернеться?" - сподівалося матері.
Із задуми вивів дотик рук сина, який ніжно накинув на плечі шерстяне покривало.
- Не холодно, ріднесенька? - турботливо запитав. Весна ще пощипує морозцем.
Ярина стрепенулася й тільки їй притаманним усміхом відповіла: "Зігрілася вашим приїздом". 
Завжди, як тільки вона починала переконувати сина повернутися додому, він уникав іі погляду, переводив розмову на іншу тему. Але не сьогодні! Він присів навпроти, взяв за руку й розмірено почав ділитися з матір'ю своїм рішенням залишитися вдома. Ярина від несподіванки збентежилася. Кров пульсувала, емоції зашкалювали. "Почула мене кровиночка. Повертається", - радісно пульсувало серце. Не вдавалося дібрати слова, щоб виразити вдячність за довгоочікуваний дарунок...
Уже запівніч, а мати й син говорили, планували, мріяли. То були найщасливі миті після втрати господаря. Тепер буде по-іншому. Роман візьме на себе хліборобську ношу, а вона допомагатиме, стане матір'ю фермера. 
Ярина відчула, як повертається віра в майбутність, як пробуджується до життя, як появилася надійна опора для тендітних жіночих пліч. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше