Калинове намисто жіночої долі

Лікарка

Вона вибиралася з павутини долі. День за днем тішила себе сподіваннями, що все зміниться на краще, що нарешті зможе дихнути на повні груди й зважиться на вимушений крок. Невідомість притягувала. Слухаючи розповіді пацієнтів, які приїжджають із заробітків, і вже вдома лікують зароблені болячки по закордонах, щораз вимальовувала те життя. Правда, вона, лікарка з п'ятирічним стажем, не маючи великого досвіду за плечима, але живучи великими сподіваннями, усвідомлювала, що втратить місце, яке так довго і вперто шукала (без досвіду, кому потрібна?!), змушена буде піти по наймах. А може вдасться за кордоном знайти роботу, й уже там лікувати чужі болячки в чужій країні? Роздуми не давали спокою й усе частіше окутували душу сум'яттям, а серце заставляли калатати тривогою. Було за кого переживати. Батьки вже в поважному віці, знайшли її, коли було за сорок. Батько бодрився, а матір, хворіючи не один рік, уже зріднилася з недугою й мовчки терпіла... 
З дитинства Надійка виношувала мрію вивчитися на лікаря, щоб поставити рідну на ноги. Пізнавала медицину, бігала по тренінгах, щоб почерпнути у пригорщу знань. Відмовляла собі в танцульках, у розвагах, аби тільки знайти чудотворні ліки. Наука пішла на ум, однак, наслідки трагедії далися взнаки. Аварія, в яку потрапила матуся, виявилася роковою. Потрібна дорога операція, яку роблять за кордоном. Кошти чималенькі, тому зібрати їх молодому спеціалісту, було зі світу фантастики. Ні, вона не сиділа, склавши руки, бралася за будь-яку роботу, підміняла, але ті підробітки були слізьми розпуки й відчаю.
Зимовий день на заячий скік. Відчергувавши, поверталася додому, на окраїну міста. Та й домівкою навряд чи можна вважати будинок, який напівпустий, сумно вдивлявся очима бабусі в кожного, хто навертав у його бік. Власне, бабуня Василина залишилася помирати у своїй хаті, а діти з онуками виїхали до столиці. Сподіватися на щоденну поміч від них було марне, бо дорога неблизька, а вона собі раду давала сама, тому з радістю запропонувала Надійці, яка шукала помешкання, кімнатку. Дівчина вловила усміх Василини Петрівни, яка з нетерпінням очікувала на повернення квартирантки. Зранку не може дочекатися, щоб поділитися новиною.
- Чужі стають рідними, - подумала Надійка, ступаючи на поріг. - Третій рік, як зжилися, а здається, що вічність. 
Вона добре пам'ятає той день, який їх зріднив. То було весняне надвечір'я, окутане пахощами бузку. П'янкий запах заполонив вулицю. Після тривожної зміни не хотілося йти до квартири, де вона мешкала зі своїми колишніми одногрупницями.
Розкішний кущ манив білими квітами. 
- Спішити немає куди, відпочину, - подумала дівчина й направилася до бузку, біля якого дбайливий господар змайстрував лавочку. 
Зробивши кілька кроків, вона помітила бабусю, яка, схилившись на бік, важко дихала. На землі очима тривоги зирили на лікарку розсипані пігулки. За мить викликала швидку, й не вагаючись, відправилася в лікарню, назвавшись онукою...
Від роздумів пробудив голос бабусі: "І де ти так довго блудиш? Я всі жданики поїла, виглядаючи". Надійка стрепенулася. Відчуваючи в голосі загадковість, підбігла, цмокнула в щічку й застигла в очікуванні приємної новини.
За три роки вони зрослися радощами й печалями. Із півслова розуміли одна одну, в найпотаємніших закутках душі знаходили слова підтримки, порозуміння. Дві лікарки мали для розмови спільну тему - професійну, а дві жіночі долі ділилися найпотаємнішим. 
Василина Петрівна, лукаво поглядаючи на співмешканку, підсунула стільчик, посадила навпроти, і взявши за руки, із трепетом у голосі повідомила: "Ластівочко, лети додому з гарною новиною. Не треба тобі на закордони здоров'я витрачати. Телефонував син із столиці. Знайшов і клініку, і гроші на операцію для твоєї матусі".
Запульсувало. Дівчина обняла бабусю, обцілувала й кинулася збиратися в дорогу. Їхати недалеко, але розбиті дороги, та й надвечір'я заглядає у віконце.
Напівпустий автобус підкидало на вибоїнах. Роєм роїлося в голові. Здавалося б, радість повинна переповнювати, але відчуття тривоги заповзало в серце й муляло неспокоєм. Щеміло... Раптовий дзвінок ударив по нервах. Телефон випав із рук, а напівсонний автобус пронизила страшна новина. Недолетіла...
...Надійка не признавалася батькам про свої наміри поїхати на заробітки. Думала, до весни, по теплі. Тоді й поділиться планами. Та й рідні берегли дівчину від стресу, не розповідаючи про безнайдійність лікування й той страшний діагноз, який підтвердився після останнього огляду. 
Смерть матері вибила землю з-під ніг. Спустошення. Василина Петрівна виходжувала й душу, й тіло. Вона дбала про Надійку, як про рідну онуку. Розраджувала, підтримувала. Плекала надію, що побачить онука, який рятує життя на Сході...
Зимові дні спливали талим снігом. Легенький вітерець пестив пишноволосу красуню, яка замріяно спостерігала за синичками. Для Надійки то був щемливий спогад, коли в дитинстві разом із батьками йшли до лісу спостерігати за пробудженням.
- Красуне, чи не підкажете, де зараз бабуня Василина? - стрепенув від роздумів голос. Надійка, повернувши голову, отетеріла від несподіванки. Виграючи білозубою посмішкою, перед нею стояв Максим, зі світлиною якого щоденно розмовляла бабуся. Стрункий, підтягнений, у формі він виглядав щасливим, тільки погляд ніс печать утоми.
- Хотів із сюрпризом до бабусі, а виявляється, й вона не сиділа склавши руки, а нагледіла для мене таке щастя, - випалив служивий.
Надійка отетеріла від сказаного. Завжди знає, що має відповісти, а тут заціпеніла. Вона пригадує розмови бабусі про онука, яким не надавала особливого значення. 
У скронях дзвеніло. Здавалося, що й Максим відчуває, як колотиться серце. Збентеження відійшло, як тільки побачила Василину Петрівну, яка руками-крилами огорнула онука. Вмокаючи щастя зустрічі в радість повернення, вона запросила до господи.
За півгодини стіл, накритий святковою скатертиною, ряснів домашніми смаколиками. Спілкування затягнулося за північ. Надійці здалося, що вони знайомі з Максимом здавна. Зніяковілість відступила перед щирістю й відвертістю...
Вранішній промінь несміло доторкнувся до обличчя дівчини, спонукаючи до пробудження. Млосно розлилося по тілу Надійки від згадки про події минулого дня. Прокручуючи стрічку вчорашньої зустрічі, вона відчувала, що разом із знайомством до неї прийшли нові відчуття. Отого справжнього, вимріяного, бажаного. Й не помилилася...
Час десятиденної відпустки (та й який же відпочинок, коли війна?!) збіг, як талий сніг. Для двох закоханих із першого погляду було достатньо, щоб доля спеленала їхнє життя кольорами веселки. У радості й...
Життєва кольористика лікарської родини була насичена світлими тонами. Надійка й Максим пліч-о-пліч вистояли на східному рубежі, врятували не одного захисника-героя, з миром повернулися додому. Василина Петрівна, бабуся, дочекалася правнуків. Щодня вона вимолювала їм добру долю. Переїхав до дітей та онуків батько Надійки, який забавляв малих розповідями про життя. 
Доля. 
Галина Гузовська-Корицька. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше