Калинове намисто жіночої долі

Зозуля

Тік-так, тік-так... Уже добру годину в душі Ярини тікало каяттям.

– Але ж то було ради них, Андрійка й Наталі, близнят, яких восьмого дня вересня подарувала боженька. Вимолювала не один рік – втішала своє сумління жінка. – Вимолила. Не могла ж вона пеленати їх у злидні? Та й батько. Треба було, щоб всі бІди зібралися в одному місці?

Маленька кімната, яка вже стільки років замінила рідну хату, збудовану батьком, гнітила невеселими думками.

Тік-так, тік-так... Так-так, так-так. Вибивали спогади тієї доленосної ночі, коли довелося бігти городами, щоб успіти на бус, який за добу вивіз її в інший світ. Ні-ні! Вона не тікала, вона шукала вихід із житейської неволі, яка з кожним днем затягувала в безвихідь.

«Люлі-люлі прилетіли гулі...», – долинуло з того вечора, коли востаннє заколихувала своїх кровиночок.

– Гулі прилетіли, а мати зозулею полетіла, – краяли серце слова розпуки. – Більше п’ятнадцяти років...

На столі вперто вібрував-витанцьовував телефон. Ярина з тривогою потягнулася за ним. На заставці усміхалися діти: блакитноокі, як дві краплі схожі між собою.

– Матусю, коли зустрічати? – задзвенів рідний голосочок на протилежному кінці. – Татко вже в дорозі.

«Татко» вдарило по вухах. Ні-ні! Вона не звинувачує Миколу в слабодухості. І претензій до нього немає. Сама того хотіла, для себе народжувала. Але ж міг би здогадатися, що його діти? Наталя – копія матері. Та й Андрій пішов у рід Крутивусів.

– На ваш день народин і зустрічайте. – Владнаю справи, то й подамся додому, – криючись своїм рішенням, відповіла Ярина.

Останнім часом декілька разів ставало зле. Не дуже переймалася, бо завжди пашіла здоров’ям. Мабуть, перевтома дається взнаки. Спозаранку до вечора крутиться, як білка в колесі. Її діти ні в чому не мають відмови. Все для них. Єдине, що тяжіло роками, – це рідні. Батьки вже давно простили їй втечу. Вони взяли під опіку трирічних близнят. Тішилися онуками, привчали до життя.

– Якби не Ярина, то сира земля була б за домівку, – не раз ділився з сусідами своїми переживаннями. – Пішла по світах, щоб мене врятувати.

– Доню, – крізь пелену роздумів звернулася. – Як у вас?

– Матусю, все класно! – відповіла Наталя. – Однак твоїх пісень не вистачає, – хотіла пожартувати дівчина.

Мати відчула, як вона давилася словами.

– Приїду, ясочко, – наспіваємося.

Погомонівши про родину, Ярина так і не розкрила карти. Рішення давалося нелегко.

Серед чужих вона стала надійною покоївкою. Було по-всякому. Роки поєднали радощами й печалями, зрослися взаємодопомогою.

– Знай, ми тобі будемо завжди раді, – втішала Бася, дізнавшись про рішення повернутися на Україну.

– Запрошую й вас на гостину, – скочувалися по щоках сльози вдячності.

– Матусю, щось сьогодні ти сама не своя, – відволік від роздумів голос доньки. – Ти мене не чуєш?

– Кажи-кажи, то я згадала, – виправдовувалася.

– Бабуся просила спитати, чи не будеш заперечувати, якщо батькова родина прийде на день народження?

– Та ні. Аби вам добре, – дала згоду. – Будемо прощатися, доню. – Пора до Басі. Просила, щоб я зайшла.

Як тільки на протилежному кінці почула: «Бувай!», – дала волю сльозам. Вони градом сипалися додолу. Виплакавшись, зняла з полиці найдорожчий скарб, що берегла роками, як зіницю ока. В альбомі, дбайливо оздобленому власними руками, містилися світлини дітей, батьків. З останньої сторінки на чорно-білому фото до неї з минулого всміхалися шість пар очей. Дівчата-красуні, обіпершись на плечі юнака, виглядали безтурботно. Настроєвість парубка виражала замисленість.

– Класичний любовний трикутник, – згадала фразу з фільму, який недавно переглядали з Басею. – А могли б бути разом, дітьми тішитися. Недоля.

Смеркало. Ярина спостерігала за заходом сонця. Вона з дитинства любила дивитися, як світило закочувалося за гору. По його вигляду батько навчив визначати, якою буде погода.

– Вітряно завтра. Не йметься вітрюгану. За три дні буду вдома.

– Так було й тоді, – думки пережитим петляли в голові Ярини. – Люба виявилася спритнішою. Та щасливою не стала.

– Найліпша подруга підступністю перейшла дорогу, – міркувала. – А чим я краща? – картала себе.

Січневим вечором накрило спомини.

– Ой чи є, чи нема пан господар дома, – неслося від хати до хати. Ватага колядників щедро посівала різдвяними побажаннями. Ярина голосом-дзвіночком вела за собою. Поряд підспівував Микола. Люба настирливо влазила поміж ними, намагаючись ухопити юнака за руку. Раптом, не втримавши рівновагу на слизькій стежці, впала.

– Ой! – зойкнула, розпростершись на снігу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше