Лялькарка

Червневе сонечко спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки Ярину, знану у краях травницю-лялькарку.

Ледь втоптана доріжка губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна! Зарядившись натхненням, жінка взялася за різнотрав’я. Це були найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду. Перед очима поставало найсвітліше з дитинства, юності. Назбиравши, присіла перепочити.

Несподівано закувала зозуля.

– Зозуле, зозуле, – кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.

– А воно тобі треба нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…

Усміхаючись білозубо, вийшов назустріч її Любомир. Не домовлялися. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Знаючи, що зранку й ріски в роті не мала, подалася по зело, подбав і про сніданок.

– Умієш ти цікавості язика обрубати, – вдаючи, що сердиться, відповіла жінка.

Однак то була зовнішня напущеність строгості. Насправді вона тихо раділа своєму щастю. Настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше двадцяти років воно надійно поселилося в родині Дубовецьких.

Чоловік, підійшовши впритул, чмокнув у розчервонілу щоку й кинувши оком на зібране зілля, промовив:

– Перепочинь. Я зі сніданком до тебе.

Ярина зашарілася, як у дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.

– Мавка, – прошепотів ніжно, пригортаючи дружину.

– Ні стиду, ні совісті, – несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися. Тьху, срамота!

За мить чоловік, як крізь землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик проковтнула.

– Облиш. Сам щастя на зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву веретою й виставляючи провіант.

Пахло кавою й зіллям. Птаство долучилося до  невгамовної зозулі.

– Ой зозуле, зозуленько,

Нащо ти кувала,

Нащо ти їй довгі літа,

Сто літ накувала? – згадалося Шевченкове.

– Ой! Сто багато! – задумано промовила жінка.

– А я думаю, якраз! Усю роботу переробила б! – пожартував чоловік.

– Краще я б із рідною матінкою поділилася, – ледь стримуючи сльози промовила. – Як мені їх не вистачає, міряючи очима високість із гіркотою в голосі промовила Ярина.

Не рік і не два ятрить рана після смерті матері й сина. Перед очима та жахлива аварія, яка забрала дорогих людей. Дякувати Богу, що доня вибралася з лещат смерті. «Двох забрав, а одного дав», – згадала про найменшого.

– А де мізинчик? Учора обіцяв, що з тобою допомагатиме, – запитала в чоловіка.

– Спить без задніх ніг, -– прикриваючи малого, відповів Любомир.

Проте Богдан не давав хропака. Знаючи, скільки клопотів у суботній передсвятковий день у батьків, він спозаранку взяв на себе всю жіночу роботу: витирав, чистив, мив. Сьогодні ще й сестра приїжджає! Виглядає. Скучив. Однак удома не затримується. Упоравшись із прибиранням, стрибнув на велосипед і гайда назустріч батькам.

Сонце вже владно нависало над усім живим і безжально штрикало розпеченим промінням у кожного, хто потрапляв йому під руку. Хлопець, примружуючи очі, летів у луги. Завиднілося сонячне віддзеркалення. Дивина. Ясно-жовті квітки рясно вкрили галявину. З-поміж них виглядали ніжно-голубі петрові батоги.

Богдан помітив дві рідні постаті.

– Агов! – щасливо вигукнув хлопець. – Ловіть.

Викручуючи кермо, ледь не налетів на батька.

– Сину, куди тебе несе? – всміхаючись, запитав тато.

– Ясно куди, до матусеньки! – ніжно куйовдуючи чубчика, – відповіла Ярина. – Ось тобі й сонько! Помічник!

Богдан взяв від матері зібране зілля.

У цей час роздалася знайома музика. Ярина дістала з кишені телефон. На заставці висвітлилося зображення доні. Як тільки натиснула на зелену кнопку, на волю вирвався рідний голосочок.

– Що ви всі поза зоною доступу? – схвильовано промовила дівчина? – Не можу добитися.

– Ми в лузі, зіллячко збираємо, – відповіла жінка. – Доню, коли на тебе чекати? – поцікавилася.

– Думаю, до першої ляльки встигну, – обнадіяла.

Погомонівши, попрощалися.

– Як я люблю, коли всі додому збігаються, – промовила Ярина. – Шкода, що тільки матуся і Владик..., – не закінчивши фразу, зросила два вуглики слізьми. Однак знаючи, що поряд наймолодший, змахнула з очей сум.