Перша частина

Віддзвеніли  останні дзвоники, відгуляли  випускні бали. Ошатна випускна сутня Ками висіла на плечиках на дверцятах великої шафи. Ніжно кремова з вишивкою рожевого кольору, спереду ледь відкриваючи коліна, а позаду довга та пишна сукня тепер чекала, коли її приберуть у шафу. А сама Каміла сиділа перед комп’ютером та переглядала сторінки вищих навчальних закладі. «Куди ж  мені краще подати документи?» - крутилося у юній головці.  У кімнату зайшов батько. Високий, але худорлявий чоловік підійшов до доньки та заглянув через плече. Вона обернулася та посміхнулася йому. Батько витяг з-за спини фото молодого чоловіка та запитав: «Подобається?!». Каміла узяла фото до рук, подивилася дуже швидко. А потім засміялася. «Тато,та він же трохи молодший за тебе. Що це за жарти. Ти тепер  про своїх ділових партнерів ще й у мене будеш дозвіл питати?!» - весело проказала дівчина. «Ти не зрозуміла», - серйозно проказав батько, - Він не простий діловий партнер, тепер він твій наречений». «Тату, скажи, що ти жартуєш?!» - щиро попрохала донька. Чоловік поклав фото на письмовий стіл. Закотив очі та незадоволено швидкими кроками вийшов з кімнати.  З коридору Каміла почула: «Іро, це твоє виховання. Дочка вже не слухається свого батька! Це ти її так навчила!». Каміла відірвалася від Інтернету та напружилася. Рік тому її дядько  по лінії батька саме так видав заміж її двоюрідну сестру Сусанну. Прийшли показали фото, а потім наречена побачила свого нареченого лише через пів року на весіллі. «Якийсь тюхтій!» - так в голові охарактеризувала на весіллі кузини його Каміла. Цей був не тюхтій. Але він був молодший батька років на п’ять-вісім. «Господи, він же для мене дядько старий!» - схопилася за голову Кама. Вона подивилася на стелю та згадала, що він вже приходив декілька разів до них, саме до батька. Високий, стрункий, але холодний. Якщо воду можна було би охолоджувати поглядом. То це був саме його погляд - холодний, стриманий, жорсткий. «Ні!» - простогнала вона та узяла фото до рук та почала вивчати обличчя чоловіка. В кімнату зайшла мати. Вона сіла поруч із донькою на ліжку та обняла її за плечі. Каміла притулилася до матері та поклала фото на коліна. «Мам, чому я? Навіщо він так зі мною? Я хотіла навчатися. Добре би було поступати на лікаря або на ветеринара. Я як раз проглядала навчальні заклади. В мене хімія завжди була дванадцять балів», - пожалілася дочка матері. «Камочка, повір мені він це вирішив ще рік тому. Скільки я не намагалася його відмовити, все марно. Тепер лякає, що відвезе нас до себе на батьківщину щоб Інас та Інам зростали там», - відповіла із жалем мати. «А як же кохання?» - сумно проказала Каміла. Мати у відповідь зітхнула. «Він сам одружився за коханням. Обрав тебе. Що це таке? Чоловікам значить можна одружуватися на коханій. А жінкам зась?!» -  почала філософствувати дівчина. «За коханням, то за коханням. Але спочатку його також одружили по традиціях», - тихо проказала мати. «Як це? І де його традиційна дружина? Вмерла?» -  поцікавилася  Каміла. Мати з острахом подивилася на доньку, наче хотіла проказати, щось типу – типун тобі на язик. А потім проказала: «Пам`ятаєш ви з батьком та сестрами їздили до бабусі Сури та тітки Ліліт?». «Так», - відповіла донька.  Каміла подивилася на матір. А потім в неї раптом округлилися очі й вона зрозуміла, що тітка Ліліт була не зовсім тіткою. «І що  Рустам та Руслан мені не кузени?» - емоційно проказала здивована Каміла. «Вони твої брати по батькові», - тихо відповіла мати. Каміла замовкла та подумки проказала: «Он чому в нашій родині стільки близнюків». Так її сестри Інас та Інам, а також брати Рустам та Руслан були близнюками. 

«Мамо, як ти погодилася бути другою жінкою?!» - суворо запитала донька. «А я не знала», - тихо та якось з нотками виправдання проказала жінка. «Він одружився там по ісламським традиціям. А паспорт його був порожній.  Коли я виходила заміж все було чесно та за законами нашої країни. Звідки мені було знати, що там його чекає ще одна жінка. А потім, коли вже три доньки…» - виправдовувалася мати перед дочкою. Каміла подивилася у сумні материнські очі та потягнулася до матері щоб обняти її. Так вони сиділи  притиснувшись одна до одної, поки в кімнату не зайшов  чоловік. «Вмовила?» - суворо проказав він. «Ні, Арслане», - похитала головою дружина та відсіла трохи від доньки. Батько став  над жінками та трохи нахилившись до них почав твердо висловлювати: «Каміла, ти старша та маєш показати примір твоїм сестрам та навкруги, що моя донька вірно вихована, чемна, та вірна мусульманка». «Тато, ну яка я добра мусульманка?!» Я й у мечеті була один лише раз. Та не ношу платок. Ти сам дав добро на сукню з відритими колінами. А зараз згадав про релігію! Чому?!» - пролепетала дівчина. Арслан випрямився на його обличчі з`явився гнів. Але чоловік втримав себе та проказав: «Мені. Нам потрібний цей союз. Арман, він багатший за нас. Та я винен йому великі гроші. Якщо ти вийдеш за нього, він забуде про цей мій борг». «Борг! Боже мій, борг важливіший за доньку!» – скрикнула дівчина. «Важливіший!» - проказав суворо батько, «Інакше нам прийдеться повернутися назад  в маленьке містечко до бабусі Сури. Там гірші школи, там все гірше!». Каміла схопилася за голову та заплакала. Мати обняла доньку, батько вийшов. А у кімнату прибігли ще двоє дівчаток  десяти років. «Кама, чого ти плачеш?» - запитали сестрички в один голос. «Я не хочу заміж!» - пискляво відповіла та.
«Куди мені заміж?» -  казала на кухні Каміла своїй подрузі  Марині . Вони сьорбали  азерчай з маленьких скляночок та закусували печивом, що напекла напередодні Каміла. «Так. Всі до ВУЗів, а ти до папмперсів та подружніх борщів», - погоджувалася з нею та. «Я ж нічого не вмію!» - бідкалася дівчина. «Все ти вмієш. Рахувати вмієш, читати-писати вмієш. Готувати вмієш. А іншого чоловік навчить!» - суворо  проказав раптом батьків голос. Дівчата замовкли та подивилися на двері. В дверному отворі стояв  незадоволений батько. «Я вчитися хочу!» - голосно відповіла дівчина. «Якщо муж дозволить, будеш вчитися», -  владно відповів знов батько. Він подивився на годинник, що висів на стіні над дівчатами та пішов. Раптом у двері подзвонили.  Служниця, що поралася біля пічки пішла відчиняти. В дверях раптом з`явився він. Каміла з кухні почула низький та владний голос: «Я до Арслана». «Проходьте, проходьте», - проказала жінка. «Це він», - тихо промовила Каміла Марині. Дівчата вийшли з кухні та стали за рогом, звідки простежили, як чоловік пішов до робочого кабінету Арслана. «Красунчик. Такий, ух!» - зробила резюме  раптом подружка. «Та він же мені  як батько, або старший брат!» - проказала образливо  Каміла. «Ну не дуже й він як батько. Ти його м`язи бачила? Як в боксерів якихось», - похвалила чоловіче тіло Марина. А потім хитро подивилася на Камілу та запитала: «А ти з нім вже, того, цілувалася?». Каміла почервоніла від люті. А потім почула суворий голос батька: «Каміла, принеси нам чай!». Каміла повернулася до кухні та увімкнула знов чайник. 
Каміла занесла у кабінет тацю з азерчайем та  своїм печивом. «Сама пекла!» - похвалився Арслан. Каміла сором’язливо опустила очі на підлогу. Чоловік подивився на неї схвалюючи, а потім запитав: «Яке весілля ти би хотіла та яку сукню?». «О, його цікавить моя думка!» - іронічно  проказала подумки дівчина. «Дякую. Але  сподіваюсь на ваш смак».
 У весільному салоні Каміла  зняла з вішалки пишну з купою воланів сукню вугільного кольору з чорною вишивкою на ліфі та  почала її роздивлятися. «Що ти доню, це ж весілля. Повісь її назад!» - проказала здивовано мати. «Яке це весілля, мамо? Це похорон моїх надій, моїх сподівань на майбутнє. Ця сукня саме те!» - з іронією відповіла їй донька.  Мати сумно посміхнулася, оцінив  жарти дочки.
Перед весіллям Каміла, мати та батько поїхали відвідати майбутнього зятя та відвезти речі нареченої у її новий будинок. Будинок розташовувався за містом. До маєтку вела нова добре зроблена дорога. А сам маєток утопав у зелені. Коли прибули, то заїхали на територію через великі ковані ворота, немов у якийсь палац.  Батько витяг кілька валіз та велику спортивну сумку. Сумку узяла в руки мати. На Камілі був великий рюкзак. Усі вийшли та пішли до будинку, якого спочатку не було видно. Через  великий сад. Садом до них поспішав  господар та ще один чоловік. Коли зустрічаюча компанія наблизилася до гостей, то Арман скомандував взяти у них валізи, а сам, обнявши тестя, повів їх у дім. «Дивись, ти тепер господарка всього цього», - проказала мати. «Невже мені це було потрібно?!» - з  гіркотою  відповіла  Каміла. Каміла йшла насуплена та навіть раділа, що  майбутній чоловік навіть не звернув на неї ніякої уваги. Кивнув їй швидко замість вітання та поспішив до батька.