Десята частина

Вже вдома Каміла  усілася на диван та увімкнула телевізор. Там шов якийсь серіал. Каміла вмостилася зручніше та почала дивитися. Але думки постійно заважали та  несли дівчину в колибу, де сталася розмова з жінками  з її цеху. Каміла наче прислухалася до того, що казали з екрану та водночас подумки поверталася до дівчат. Так легко було з ними та так спокійно. Повідала їм свою таємницю та  полегшало на душі. Жити та весь час боятися -  набридає та стомлює. Тепер вони знають про мене майже все. Як скористаються цією інформацією? Думки то лякали її то, навпаки заспокоювали. «Не буду думати про це зараз. Подумаю, про це, як настане час!», - казала вона сама собі, наче героїня роману «Звіяні вітром». А може все закінчиться добре? Арман нарешті втомиться мене шукати та оформить розлучення. Я повернуся до дому, до батьків та сестер. Або буду тихо жити  цьому приємному містечку? Чт, навпаки покличу до себе свою родину. Гроші вони ж дають свободу. Але ті ж самі гроші стають великим тягарем. Якщо подумати, що бізнес ніяк не перенесеш  легко у інше місце. Якщо батько почне продавати готелі, це взнає мій чоловік та щось запідозрить.  Думки пливли одна за одною та  ще більше заплутували свою господарку. А може я буду тут жити сама, як більшість простих людей. Живуть же вони якось на невеличку, але свою зарплатню й ніхто їм не допомагає. І я виживу. 
Приємні та мало приємні думки відволікали  Камілу від серіалу. Коли господарка житла заглянула у кімнату, де мешкала дівчина , то застала її за сидінням перед телевізором  з порожнім поглядом у екран, де вже йшли субтитри. «Що ти робиш, Камочко?» - запитала сухенька літня жіночка. Каміла прийшла до тями та нарешті відволіклася від думок. «Що?» - перепитала вона в жінки. «Ти не могла би мені допомогти та  збігати за ліками до аптеки. А то щось я нездужаю?» - запитала господарка. «Так, так. Зараз збігаю!», - підвилася дівчина з дивану та подивилася на екран, де йшли субтитри. Вона вимкнула телевізор та вийшла з кімнати. Одягнула курточку та, узявши гроші, вийшла на двір. Вже був вечір, але такий теплий. Такий приємний. Каміла йшла по вулиці та раділа життю. «Як же добре я провила час на цих скелях Довбуша!» - подумала радісно вона. «Можна же бути щасливою навіть  без великих грошей?» - запитувала вона сама в себе. 
Але приємна осінь скінчилася наступного ж ранку. Коли Каміла прокинулася, накрапав невеличкий дощ. Вона подивилася у вікна та побачила темні хмари на небі. «Це ж на весь день!», - сумно напівголосно повідомила сама собі. «А ви не дасте мені парасольку?» - запитала у господарки Каміла перед виходом з дому. «Дам. Чого не дати» - відповіла жіночка та пошукавши та запиленій поличці серед старих речей дістала таку ж стару парасолю й протягнула дівчині.  Каміла вискочила з будинку та побігла на роботу.
Дівчата прибігали у цех стайками. Ставили у коридорі відкриті мокрі парасольки, з яких текла вода та  утворювала невеличкі калюжі на підлозі. Дівчата перевдягалися, обережно переступали через ці калюжі та йшли у невеличкий цех, де стояли чани з тістом та столи. «Як ми вчора добре відпочили!» - раділи  працівниці та згадували вчорашню прогулянку.   А хто потім встиг подивися серіал «Величне століття?» - хтось запитав серед жінок. «Я, я, я!» - почулися відгуки зі всієї кімнати. «А хто потім бачив рекламу?» - запитав чийсь важкий жіночий голос. Тут усі притихли. Цей же голос раптом повідомив: «Там, як раз згадували тебе, Камо. Та казали, що ти в розшуку. Були твої фото. Спочатку я не впізнала на них тебе. А потім, після того, що ти нам вчора розповідала. Я зрозуміла, що це про тебе». «Невже він тебе знайшов?», - хтось знов запитав з дівчат. «Ні. Поки що!, - тихо відповіла Каміла, - Але я, сподіваюся, що й не знайде. І ви, ніхто, йому в цьому не допоможете!». Жінки та дівчати почали її запевняти в своїй вірності. ВВ цеху загуло, наче в вулику. Поспілкувавшись зранку, дівчата розійшлися  по місцях. Хтось тісто замішував. Хтось начинку робив. А Каміла стояла саме на ліпленні вареників та пельменем.  «Який же в нас дружній колектив! Ще б платили більше та  вчасно гроші віддавали. То ціни  цьому місцю не було би!», - поділилася своїми думками Каміла. «Угу»  - підтакнула її напарниця. «Тоді й нас тут не було би», - раптом підтримала розмову інша жінка. «Чого це?», - не зрозуміли дівчата. «Бо на добрі місця й беруть своїх знайомих», -   роз’яснила жінка. «А сюди усіх беруть. Тут так текучка!» - хтось подав свій голос. Хто, Каміла не бачила. «А ти звідки знаєш?» - запитали жінки, з тих, хто працював недавно. «Бо я тут давно. А ще вже другий раз сюди влаштовуюсь. Перший раз не подобалося. Були дні, коли нам зарплатню пельменями давали. Ну, я й пішла. Доля знов сюди привела. Зараз хоч гроші платять!», - розповіла бувала працівниця. «Навіщо мені зарплатня пельменями? Мені за кімнату платити треба. А ще й зима прийде. В мене черевиків теплих немає» - пожалілася Каміла.

Арман лежав на великому ліжку в номері люкс. Біля нього крутилася Майя. Вона приміряла купу нових суконь та роздивлялася обновки у велике дзеркало. «Ну як я тобі?» - питалася вона в чоловіка. «Нашій мамці гарно й в дранці!», - пожартував чоловік. навіть не подивившись на жінку. «Ну, Арман, ти ж не подивився!» - проказала та, та пхнула його рукою в плече.  Арман трохи відсахнувся від неї.  А Майя повернулася знов до дзеркала та запитала: «Як дружина знайшлася?». «Яка вона тепер дружина?! Шльондра мала. Ні. Не знайшлася. Як у воду пірнула», - зло відповів Арман. Майє сподобалася така його відповідь. Хоч вона й не любила чоловіка, але до Каміли трохи ревнувала. Вона в душі заздріла дівчині, хоча розуміла, що з Арманом жодна жінка не буде щасливою. «І що ти будеш робити?» - знов  поцікавилася Майя. Питала, щоб зробити Арману боляче. «Не знаю. Знайду – вб`ю!» - гаркнув той у відповідь. Арман сів на ліжко та протягнув руки до жінки, яка вдягла наступну сукню. Чоловік обняв її за талію та притягнув до себе. Він поклав підборіддя їй на плече та прошептав  біля самого вуха: «Невже я багато хотів?». «А що саме ти хотів?» - на зрозуміла Майя. Вона намагалася викрутися з його обіймів. Але Арман притягнув її сильніше, та міцніше узявся за її боки. Пальці вже боляче впивалися у плоть. «Ай!» -  кокетливо проказала на це жінка. «В мене все було. Гроші, Слава. Влада. Не було лише гарної та слухняної дружити. А ще нащадка. Невже це багато?» - знов проказав їй Арман. «Та начебто ні, - відповіла йому Майя та додала, - А хочеш я народжу тобі нащадка?». Арман голосно засміявся та відповів з іронією у голосі: «Ти? Народиш?!». Майя усміхнулася у дзеркало, замість відповіді. Арман повернув жінку до себе обличчям та , дивлячись у її вічі, проказав: «А що ти можеш дати моїй дитині? Здоров`я? Гени? Розум?». Майя дивилася на чоловіка. Вона знала, що нічого такого  у неї не має. Але вона любила б цю дитину, раділа би  їй. «Ти, хто кілька років лікувала Гонорею. Кому  через це виділили яєчник. Хто боялася робити аналіз на СНІД?» - нагадав чоловік минулі гріхи. А потім проказав, як приговор: «Тобі взагалі не варто мати дітей! Ти - відпрацьований матеріал! Стара ганчірка!». Майя занесла руку, щоб вдарити чоловіка, але той перехопив її долоню та  сильно відштовхнув жінку від себе. Майя влетіла у шафу напроти, як раз у те велике дзеркало, перед яким вона хвилину тому красувалася. Жінка беззвучно заплакала. Встала та вийшла з кімнати. «Куди?» - голосно у слід закричав Арман. Але життя принесло нарешті йому подарунок.