Камінь

РОЗДІЛ 7

Гірка брехня зі смаком правди

 

І тут не посперечаєшся. Впираюся долонями в його грудну клітку, але паралізуючий страх сковує тіло, крадучи всю силу. Опускає голову і застигає в міліметрі від оголеної частини шиї, що переходить у плече. Сильно заплющую очі готуючись… але нічого не відбувається. Секунда, дві, три… серце гулко б'є аж у скронях.

- Дякую. – ледь чутно промовляє вибиваючи повітря з моїх легень.

Опускаючи руки обережно кладе голову на моє плече і світ паморочиться. Такі емоційні гойдалки змушують адреналін кипіти в крові, обпікаючи тіло.

Якийсь час стоїмо непорушно, слухаючи тишину. Це наче ти довго гнав по зустрічні смузі на повній швидкості, а тоді раптово зупинився на краю обриву. І не впевнений на сто відсотків, що живий…

Запах диму змушує мене отямитися. Він вмить оживає і разом зі мною біжить до духової шафи. Відсунувши мене набік дістає злегка присмажену італійську страву. Обрізую непридатний до вживання край  ножем і викладаю на велику плоску тарілку. Всеволод змушує мене сісти, сам сервірує стіл та подає.

- Недосолена. – виносить вирок.

- Надмір солі шкодить здоров'ю. – видають з повним ротом.

Насправді вийшло доволі смачно.

- Ти у всьому бачиш тільки добре. – зі дзвоном ставить ніж на стіл відпиваючи соку.

Знову дратується. Зміна його настрою змушує мої скроні стискатися від болю. Він запалюється з пів слова, при чому по незрозумілим для мене причинам. Хоча, якщо  хтось тут і має обурювати, то це я. Особливо після того, що він влаштував у мене вдома.

- А ти негатив! – твердо відповідаю відчуваючи, як легкість, що кілька хвилин тому витала між нами поступається місцем напрузі.

-  Я реаліст. – відчеканює. – А ти зі своїми рожевими соплями і вірую в добро у кожному чудовиську довго не протягнеш.

- Ну звісно! – емоції беруть верх. – Ти увірвався моє життя і мало не зламав його! Залишив без роботи і налаштував проти мене рідних! Шантажуєш і погрожуєш! А я невідомо для чого сиджу тут з тобою посеред ночі! – кидаю салфетку на стіл і піднімаюся. От і поїли…

- Але ж не зламав. І я можу дати тобі краще життя. І нормальну роботу, а не затухлу цирульню.

Так дивно… коли він нервує – я спокійна. Коли роздратування наростає в мені – він тихий і навіть м'який.

- Мені від тебе нічого не потрібно. Просто залиш мою сім'ю у спокої. – вже легше, проте не менш твердо відчеканюю.

- Сім'ю? – його брови злітають уверх. –  Оцю дівицю, що готова тобі очі видерти тільки за те, що я на тебе глянув? І мачуху, котра за цент удавиться, ти називаєш сім'єю?! Єдиний, хто тебе там любить –це батько, але він занадто м'якосердний, аби тебе захистити.

Стріла болю пронизує серце. Чи то від правди, яку не визнаю багато років чи то обіди за близьких людей.  Розумію що нормального діалогу у нас уже не вийде, тому аби не наговорити зайвого беру свій телефон і направляюся до виходу. Але він вмить перегороджує мені шлях своєю масивною фігурою.

- Отак і підеш? – нахиляє голову набік дивлячись мені в очі.

- Я не збираюся слухати твої неконструктивні домисли про мою сім'ю. – відвертаюся. Не можу утримувати з рим зоровий контакт.

- Правда? А кого ж тоді ти слухаєш? Того недосвященика, котрий із легкістю відмовився від тебе? Чи може є ще хтось? Га? Анно? – його тон змушує мене нервувати.

Проковтую клубок у горлі  усвідомлюючи на кого він натякає?

- А хочеш я тобі доведу що цей світ вщент прогнив і нікому довіряти не можна? – робить круг навколо мене зціпивши руки за спиною.

- Я хочу додому. – байдуже відповідаю, хочу всередині все тремтить.

- А ще зовсім недавно не хотіла…

- Людям притаманно помилятися. – чекаю вдалої секунди аби піти.

- Добре. Я відвезу тебе додому. Через п'ять хвилин. Але перед тим із кимось познайомлю.

Мене це лякає все більше.  Набирає чийсь номер і там практично відразу беруть слухавку.

- Зайди до мене. –  його тон гострий і навіть грубий. Якби там не було до мене він звертається дещо м'якше. Добре це чи погано поки не знаю. – Так, вже!  

Оскільки, Острозький все одно мене не відпустить до тих пір, поки не докаже щось своє, підходжу до одної із картин, аби зайняти час. На ній зображені сходи, які не зрозуміло куди ведуть: чи то вниз чи то вгору… не розумію цього абстрактного експресіонізму.  Обіймаю себе руками відчуваючи незрозумілий холод.

- Я сподіваюся у тебе щось важливе, інакше…

Голос за спиною обривається і я повертаюся. Щось сильно стискає в районі сонячного сплетіння, коли бачу знайоме обличчя хлопця, якому вірила.

- Познайомся. – підходить до мене Всеволод. – Дем'ян Радонежский – мій начальник служби безпеки. Ой, вибач, для тебе ж він Сергій Власенко.  Живе поверхом нижче. Зручно, чи так?

Щось всередині тріскає по швах і розсипається пекучим вугіллям. Розглядаю хлопця з міцним голим торсом у тонких тренувальних штанах.  Хмурий погляд з-під чола, сціплені зуби і перемотані білими бинтами руки. Це наче насправді зовсім інша людина. Тільки в якому образі справжня? По тілу стікають краплі поту і напевно я б оцінили цей спокусливий вигляд, якби не гіркий присмак тотальної зради.

Мовчить розглядаючи мене ніби під мікроскопом.

- Тобто... – наважуюся заговорити перша. – Ти не випадково мені зустрівся? – заглядаю йому в очі.

- Ні. – глухо відповідає. – Я мав тебе знайти і повернути назад.

- Чому ж тоді передумав? – мій голос набирає сміливості.

- Зрозумів, що ти не повія. – його поглядів просичений розчаруванням швидко змінюється байдужістю.

- А потім? Навіщо підтримував зі мною зв'язок потім? Аби я не збовкнула зайвого, щоб не контролювати?

 Він переводить погляд на начальника і все стає на свої місця. Страшна реальність з шумом обрушується на мою голову.

- Ти знав... – шепочу. – Ти знав, що відбувалося у тій кімнаті і навіть не спробував його зупинити…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше