Епілог

Десь з тиждень після того, як четвертий фахівець з руйнування каналів надавав рекомендацій і повідомив, що з таким не стикався, тому й не має поняття, чи відновляться вони, а якщо відновляться, то як швидко, Роан ходив тінню самого себе і філософськи розмірковував про життя. А потім до школи повернулися студенти і на розмірковування не лишилось часу. Виявилося, нікого не хвилюють проблеми Роана з даром, і всі вірять, що ці проблеми на викладання ніяким чином не вплинуть. Довелося і йому в це повірити, дуже вже переконливо всі говорили.

Проте демонстрацію чергового етапу роботи зі щитом відсунути погодилися без проблем. Щоправда, не дуже далеко. Магістр Варну взагалі похмикав і сказав, що Роан вигадує неіснуючі проблеми. Десь п'ята частина амулетників взагалі не маги і ніколи не були ними. Це не заважає їм працювати з накопичувачами, створювати теорії та дослідні зразки.

Довелося повірити і в це.

А потім з'явився Ленс Дановер, якого хтось відправляв на переговори з роєм, і заявив, що настав час знайомитися з родичами.

Роан з подивом на нього витріщився і розгублено запитав:

— Навіщо?

Йому здавалося, що родичам Дановера він малоцікавий. На думку Роана, він навіть новонабутому дідові був не дуже цікавий — розповів сумну історію мстивої дружини, а потім зник. Мабуть, дав час на обмірковування, а недоумкуватий онук цього не зрозумів і про родичів взагалі забув.

— Як це навіщо? — щиро здивувався Ленс. — Вони хочуть на тебе подивитись.

— Навіщо? — цього разу підозріло запитав Роан.

— Цікаво їм, — відповів Ленс.

— Ага, — сказав Роан і замислився над тим, як би ввічливо відмовитися від цієї честі. Чомусь він був упевнений, що Дановерам не сподобається.

— Так, — похмуро мовив Ленс. Потім широко посміхнувся і сказав: — Хвіст.

— Який хвіст?

— Дракона, — нагадав добрий дідусь і підморгнув. — Сподіваюся, ти не забув, що винен мені або драконів хвіст, або бажання?

Роан не забув, тож неохоче кинув.

— Хвоста в тебе немає, — сказав Ленс, демонстративно оглянувши онука з голови до ніг. — Тож доведеться виконувати бажання. А я бажаю бачити тебе сьогодні ввечері у Сливовому Домі. Нічого особливого від тебе там не вимагатимуть. Просто одягнись пристойно і морально приготуйся відповідати на безліч дивних питань.

— Ага, — тільки й зміг сказати Роан.

***

У новоявлених родичах Роан не помилився. Вони дивилися на нього з цікавістю, але не як на людину, а як на екзотичне звірятко, яке контрабандними шляхами потрапило в чийсь звіринець. А ще вони розмовляли. Гучним пошепком. Про нього. Причому так, щоби він чув.

— Якийсь він кволенький, — казала пишна дама, яка годилася Роану в бабусі. І було незрозуміло, нагодувати їй Роана хотілося або поранений дар не подобався.

— Він захворів, — терпляче пояснював пані Хнесь, тримаючи її за ручку.

— Отак справи, — з сміхом розповідав трьом юним дівчатам вусатий красунчик. — Я цього хлопця знаю, особисто збирав інформацію для батька однієї милої дівчини.

— Мила дівчина? — хором перепитували дівчата.

— Так. Знаєте, є така розумниця і красуня, що прославилася тим, що ганяла напівголого нареченого Квітковою вулицею? Ось її батькові інформація й знадобилася. Романи вона крутить із цим молодим чоловіком.

— О-о-о-о! — хором видихнули дівчата, так нагадавши Роану Джульєтту, що він трохи вином не подавився.

— Бідолашний Ленс, — ядовито співчувала дідові ще одна пишна дама, схоже, сестра-близнюк першої. — Не щастить тобі з онуками. Один у ліси втік, другий взагалі поводиться як нелюд.

— Зате талановитий, — захищався Ленс.

— Ну, хоч із чимось пощастило, — сказала пані. — Та й то, не твоїми стараннями.

Ленс похмуро хмикнув, і Роан зрозумів, що він теж із задоволенням відмовився б від присутності на цьому заході. Але його теж не спитали.

Прийшовши до цього висновку і втомившись від миготіння родичів, які обтікали його, як вода камінь, Роан підійшов до тапчану, що стояв у ніші, сів, зручно, але неввічливо витягнув ноги і прикрив очі, намагаючись зосередитися на внутрішніх відчуттях. Чомусь здавалося, що він не помічає чогось важливого.

Важливе знайшлося швидко — погляд зверху, зацікавлений, але доброзичливий.

Роан розплющив очі і глянув на стелю. На перший погляд вона нічим не відрізнялася від решти кімнати — така же срібна із блакитним, як шпалери на стінах, оббивка на меблях та штори на вікнах. Навіть квіти та вази були в цих тонах. А вино, розлите по келихах, що стояли на високих столиках, на цьому тлі здавалося розплавленим коштовним камінням. Рубінами якимись, гранатами. У дорогоцінному камінні Роан не сильно розбирався.

На другий погляд стеля з дивним абстрактним малюнком почала більше нагадувати небо. Срібні хмари поплили по блакитному тлі, стали змінювати форму, перетворюючись на казкових тварин та рослини. Небо явно належало до якогось іншого світу, але чомусь здавалося правильним. Наче саме такими небеса й мають бути.

А потім хмари стали плавитися, поступово перетворюючись на слова. І Роан майже встиг зрозуміти в які, але отримав потиличник і мало не злетів з тапчана.

— Так, — похмуро сказав високий, темноволосий і зовсім незнайомий чоловік. — Хто залишив дитину без нагляду?

З натовпу родичів виринув пузатенький дядько, веселий і розчервонілий. Відсалютував келихом з вином, широко посміхнувся, а потім глянув на Роана і похитав головою.

— Це ж треба, — сказав життєрадісно. — Магії нуль, енергія тече, як із решета, а ілюзію навіть не помітив.

— А ти гадав, що помітить? — ядовито уточнив темноволосий.

— Там небо, — сказав Роан.

— Там пастка для допитливих дітей, — не погодився темноволосий. — Років триста тому цією стелею перевіряли на спорідненість бастардів, які періодично приходили в цей будинок.

— А тепер перевіряють різних недорослів на вміння слухатись і зосереджуватися на роботі, — сказав веселий мужичок, реготнувши. — Зосереджуватися ти точно вмієш, але я не радив би читати, що воно там пише. Пророцтва частіше заважають, ніж допомагають.