17 (2)

Джульєтта крутилася перед дзеркалом, милуючись нарядом. Потім намотала на зап'ястя шнурок з амулетом, що змінював голос, і запитала у Шелли, що сиділа на ліжку:

— Ну як?

— Гарна, — визнала подруга, окинувши Джульєтту поглядом.

— А голос?

— Не схожий. Думаю, навіть Льєн не впізнає.

— Ой, тоді добре. Хочу запросити його на танець.

Джульєтта хихикнула, покружляла по кімнаті, дивом розминувшись з шафою, і поплескала в долоні.

— Ти б краще вибачилася за те, що йому довелося тебе рятувати, — підказала Джульєтті Шелла, впевнена, що самостійно подруга не додумається до такого простого вирішення проблеми з власною совістю.

— Я вибачусь, потім, після танцю, — пообіцяла Джульєтта.

І мудра Шелла хмикнула. Чомусь їй здавалося, що ця дурепа або забуде, або посоромиться, або вигадає якусь грандіозну дурість, почерпнувши натхнення в черговому романі.

***

Хлопці до маскараду готувалися інакше. Костюми у них були давно, найрозумніші взагалі обмінялися минулорічними та забули про цю проблему. А в іншому…

Курносий Яс світився, як єдиний ліхтар на безлюдній вулиці. Самовпевнено так, багатозначно. І на нього, як на той ліхтар, звертали увагу. Усі без винятку.

Ось хто вчив цього недоумка так поводитися, коли готує чергову пакість?

Льєн плюнув з досади, похитав головою і мужньо задавив малодушне бажання піти і не зв'язуватися із задумом Яса. Воно, звичайно, буде цікавим, але те, що його не запідозрять, малоймовірно. А там хтось згадає, що бачив поряд з Ясом Льєна, і запише у співучасники.

Втім, Льєн підозрював, що його в все рівно запишуть у співучасники. Живуть вони в одній кімнаті. Тому й не відмовляв Ясу у допомозі.

— Ось, — по-змовницькому прошепотів блондин і продемонстрував крихітну пляшечку, витягнуту з кишені.

— Що, ось? — підозріло запитав Льєн.

Яс усміхнувся.

— Суть.

— Що?

Приятель зітхнув.

— Ех, ти, — сказав, похитавши головою. — Як завжди, нічого не знаєш. Це така штука, краще за вино. Вона робить людей тими, хто вони є, розумієш? Усі внутрішні обмеження знімає. Чув історію, як донька голови купецької гільдії ловила мужиків на площі? Їй цього зілля підлили, помстився хтось.

— О, — сказав Льєн.

— О! Тобі що, не цікаво, як поводитимуться викладачі, випивши це?

Льєну, якщо чесно, було цікаво. Особливо, як будуть вести себе найзлісніші і найшкідливіші, на зразок майстра Ройма або местреси Кадії. Але раптом спалять великий зал разом із учнями, гостями та рештою, кому не пощастить там опинитися?

Свої сумніви він висловив приятелю. Але той махнув рукою і заявив, що такий натовп магів, який там буде, встигне вчасно згасити пожежу. А щоб не сталося нещасного випадку, «суть» налляють лише в один кухоль із грогом на викладацькому столі. А там уже кому пощастить.

Льєн подумав і погодився. Все одно Яса не переконати.

А так, чудова ідея.

Начебто.

Знав би Льєн, наскільки помиляється.

***

Викладачі, на думку Льєна, виявилися дуже дивними людьми. Вони брали кухлі, пили грог, ставили їх назад на стіл, у спільну купу. Природно, потім хапали перший-ліпший. Хлопець дуже скоро заплутався в тому, куди саме була налита «суть», і подумки прощався зі світом та життям. Тому що випити прокляте зілля міг будь-хто, навіть усі потроху. А від кількості залежить лише час дії, на жаль.

— Ну, що? — спитав Яс, підійшовши до колони, за якою стояв Льєн, спостерігаючи за столом.

Він скривився, ледве втримався, щоб плюнути.

Ось на що він витрачає час? Всі нормальні хлопці, користуючись відносною невпізнанністю, заграють із дівчатами, танцюють, на жартівливі дуелі викликають один одного. А він? А він колону підпирає, щоб не впала, напевно.

Льєн зітхнув, озирнувся. Красиво. У центрі дерево у стрічках, символ середини року. Зі стелі звисають прапори та довгі сріблясті канати з прив'язаними паперовими птахами, частину з них хлопець сам кріпив, левітуючи з мотками в одній руці та липучками в іншій. Стіни потопають під ілюзорними квітами. І люди під цими квітами — яскраві і несправжні. У сенсі, замасковані, переодягнені в когось іншого.

— А темні боги знають що, — сказав Льєн Ясу. Натягнув на обличчя маску одного з тих найтемніших богів, чи Бурі, чи Града, він у них не дуже розбирався, поправив солом'яного кольору перуку, що приховувала рідну темну шевелюру, і пішов веселитися.

Можливо, востаннє у цьому житті.

Яс, переодягнений у гірського духа, поплентався слідом і спробував розпитати, але Льєн стійко його ігнорував. Йому треба, хай сам іде і стежить.

Маскаради Льєну не дуже подобалися. У нього був надто хороший слух, щоб плутатися в знайомих голосах. Але якщо всім весело, чому б і йому не спробувати? Пити учням було не можна, але якщо добре пошукати в натовпі, то можна знайти у когось вино, що пронесли до школи. Он, наприклад, той пугач з величезним животом, у такому животі можна заховати будь-що.

До пугача Льєн не дійшов. На нього налетіло дрібне дівчисько, одягнене в Лісову Діву, весело засміялося і запропонувало піти танцювати. У неї, ось диво, пари немає. Відмовляти дівчині Льєн не став.

Вони прорвалися крізь яскравий і строкатий натовп, що поводився так, ніби вино сюди приніс кожен другий, а кожен перший у цього другого причастився. Вийшли на одну з тумб для танців і пішли по колу під «Мете лисиця хвостом». Дівчина підхопило поділ зеленої сукні, щоб не плутався в ногах, закинула голову так, що ледве не впав вінок, потягнувши за собою і напівмаску з оксамиту, схожого на мох і, схоже, насолоджувалася. У Льєна розслабитися не виходило. Йому весь час здавалося, що зараз почне падати стеля, загориться підлога, станеться потоп, або всі просто й невигадливо помруть від отруйного пилку. Та мало, що можуть зробити опоєні майстри і местреси. А магістри що можуть учудити, навіть уявити страшно.