8 (2)

— Яніре, ти думаєш, ми дуже безглуздо вчинили? — спитала Джульєтта, зазирнувши за дерево, за яким сидів перевертень.

— Коли? — уточнив він.

— Коли пішли шукати матір.

— А… Я здивувався, що пішли тільки ми. Нудно ж. Плоти ще ці. А щодо дурості... Якби хтось заборонив прямо, то це була б дурість. А так, лише пригода. Але якщо поїдеш у вільний пошук і за твоєю спиною нікого не буде, не роби нічого подібного. Спалять, як шкідливу відьму.

Джульєтта зітхнула і не стала говорити, що про це вона й так здогадувалася. Натомість задумливо сказала:

— Яс сказав, що якщо нас вважають дітьми, то й ми маємо повне право чинити відповідно.

— Яс розумніший, ніж здається, — озвався перевертень. — Він тільки прикидається недоумком. З недоумків попит менший. І можна відпускати з повідця допитливість.

— Ага, — погодилася Джульєтта. — Янір, а ти не відчув, що в скрині? Дуже цікаво, що там за стільники?

— Там щось живе та незнайоме, — сказав перевертень.

— Льєн те саме сказав. І сказав, що скриню ми чіпати не будемо. І заборонив Ясу ламати захист дідусевим амулетом. Хоча Яс, здається, несерйозно.

— І як ви маєте намір заглянути в скриню? — поцікавився Янір, упевнений, що жоден маг, не маючи достатнього досвіду, не здатний упоратися з цікавістю.

— На дерево заліземо. З лінзою, що наближає. Коли приїдуть спеціалісти. Адже скриню обов'язково відкриють, — зізналася Джульєтта і сумно зітхнула.

Янір тільки пирхнув і вирішив, що теж полізе на дерево. Дуже вже хотілося подивитися на стільники, що світяться.

— А Роан сказав, що ми безвідповідальні і не замислюємося про наслідки, — знову заговорила Джульєтта.

— Ага, нам пощастило з місцевими жителями. Хтось інший міг одразу схопитися за вила і кинутися в атаку, не слухаючи розумних аргументів, — озвався Янір.

— Льєн засмутився, хоч і так знав, що дурість. А Ольда, навпаки, сказала, що ми маємо рацію. Тому що ми мали ефект несподіванки. А потім до скрині могли добігти захисники і все було б набагато гірше.

— Джульєтто, що тобі від мене треба? — спитав Янір. Ну, не Льєна ж втішати, насправді.

Дівчина сумно зітхнула і попросила:

— Янір, не ображай Фламму.

— А?!

— Думаю, вона теж переросте тебе. Просто ти завжди спочатку подобаєшся, а потім починаєш розуміти… І я відчуваю за неї відповідальність, а якщо стану їй пояснювати, вона не повірить і не послухається. Тож я прошу тебе.

Янір здивовано подивився на неї, а потім кумедно пирхнув і заявив:

— Не хвилюйся, я не ображаю дітей. Навіть догляну у крайньому випадку.

— Ой, аби його не було, — зраділа Джульєтта. — А то ж у романах рятувальники завжди потім одружуються.

Обличчя Яніра трохи витяглося, і він тільки й зміг кивнути.

***

Похід за грибами, що ховаються в тумані, тривав довго та нудно. Часом викладачам і дізнавачам взагалі починало здаватися, що селяни чи заблукали, чи випробують їхнє терпіння, просто з помсти за матір у скрині. Але поки що не поспішали питати про це селян. А то ще образяться, почнуть чинити опір своїй долі, доведеться їм погрожувати. Краще спочатку спробувати по-доброму.

— Як ви вважаєте, що ми там знайдемо? — спитав Роана Керер Мар, дізнавач схожий на військового.

— Туман, — відповів Роан.

— А за туманом?

— Гриби, мабуть.

Дізнавач задумливо хмикнув, напевно запідозрив, що викладач з нього знущається, але зітхнувши, продовжив розвивати думку:

— Мене скриня з матір'ю наштовхнула на думку, що ті гриби теж можуть змінювати навколишній світ, щоб вижити. Тому й туманом, що відганяє людей, відгородилися, щоб менше впливу ззовні було.

— Цікава ідея, — змушений був визнати Роан. — Але якщо вірити нашим колегам зі світу роїв, це марно. Все одно вплив буде. Навіть у абсолютно замкнутих теплицях, куди не заходять без захисту, рослини потроху, але змінюються. Ми порівнювали рослини звідти і з їхнього рідного світу. А тут то камінням хтось жбурляється, то люди поряд блукають, то… Боюся, що чим би гриби не були спочатку, вони вже щось інше. Як та ж чорна трава, яка була лише рослинами з іншого світу, а потім стала вбирати в себе темну магію і створювати монстрів.

— Так, я розумію, — сказав дізнавач і квапливо відійшов.  Мабуть, не схотів слухати продовження лекції.

Роан лише посміхнувся. Штовхнув товсту суху гілку, об яку до цього двічі спіткнувся і задумливо глянув на дерево. Дятел звідти кудись подівся, але дерево точно було те саме, з обламаною правою нижньою гілкою.

— Схоже, ми ходимо колами, — сказав, ні до кого не звертаючись.

— Так веде жеж зараза, — охоче відгукнувся високий сільський хлопець, що добровільно викликався у провідники. — Але нічого. Воно завжди водить. А потім втомлюється та відпускає, головне йти і не здаватися.

— Ага, — сказав Роан, згадавши, що за словами старости до тієї галявини виходили зовсім випадково.

Випадково ходили собі кругами, ходили, а потім раз і туман. Несподіванка якась.

Втім, молодий селянин мав рацію, повз гілку Роан пройшов ще три рази, а потім, на свій подив, опинився біля туману всього через десяток кроків після впізнаваного дерева.

— Королівська жаба, — сказав захоплено й розумно втримався від спроби простягнути руку і помацати, чи є там якийсь щит. Тому що межа туману була рівна-рівна. Наче його відокремлювало від решти світу щось прозоре. За спиною хтось похмуро вилаявся, і Роан, обернувшись, з подивом дивився на Керера Мара.

— Я знаю, що це за пакість, — впевнено сказав дізнавач.

— Що, і не будемо заглядати? — розгублено спитав Дезим, не відриваючи погляду від чарівного танцю туманних язиків.

— Будемо, — сказав Мар. — Може, зрозуміємо, звідки воно взялося. Тому що подивитися, що знаходиться всередині того, що розрослося, неможливо.

— Що це? — спитав Роан, якому туман теж щось нагадував.

— Кордон, — сказав, як виплюнув, дізнавач.