12 (2)

Нещасному ведмедеві мстива знахарка поголила пів спини, довго лаялася, розглядаючи рану, потім покликала магів, усіх, хто вже не студент, і перевертнів. А зібравши консиліум зажадала щоб хтось пояснив їй, нерозумній, що це за пакість така заважає перевертню практично в повний місяць нормально регенерувати і що з нею тепер робити? Тому що зашити рану добра жінка могла, але не факт, що це допоможе загоєнню.

Консиліум думав і радився довго, а потім вирішили спробувати впливати на ведмедя стандартним плетінням, що виводить отрути. І воно навіть допомогло, хоч і частково. Принаймні виглядати так страшно рана перестала за якихось дві години, а ще через годину перевертень прийшов до тями і зміг перетворитися на людину.

Щоправда розповісти, що з ним сталося, він так і не зумів. Він улагодив свої справи і повертався до фортеці, коли в нього почали стріляти. Вбили коня, прострелили ногу і спробували накинути магічну сіть, яку він спопелив із великим задоволенням і кинувся тікати. У процесі втікання довелося ухилятися від ножів і ухилитися від усіх не вийшло. Був там хтось дуже спритний. Натомість Руям зумів прихопити один ніж із собою і сховав його в дуплі примітного дерева про всяк випадок. Після чого продовжив тікати у ведмежій шкурі, правда і це не дуже допомогло. Рана на спині, яка була спочатку маленька, росла, а сил ставало дедалі менше. Добре хоч дійшов.

— Тебе переслідували? — спитав Олав.

Знахарка, що змішувала питво, що сприяє виведенню з організму різної гидоти, тихо хмикнула.

— Не впевнений. Я спочатку плутав сліди, пару пасток залишив за собою. Магічних, мого виготовлення, не стандартних, з якими навіть тямущий маг швидко не впорається. Але чекати на їх спрацювання не став, підозрював, що якщо зупинюся, не дійду.

— Зрозуміло, — похмуро сказав Олав. — І нападників ти не роздивився.

Руям тільки похитав головою.

Олав стомлено махнув рукою і вирушив роздавати розпорядження, посилювати патрулі та охорону будинку знахарки. Принагідно він лаявся на те, що в фортеці натовп сторонніх і серед них може загубитися будь-хто, і не звернув уваги на студентів, які підозріло себе поводили, вони спочатку зібралися купкою біля воріт, а потім стали тинятися вздовж стін. Втім, потинятися там було де, тож якби й звернув, напевно б вирішив, що коли діти мають хоч якесь заняття, то й відволікати їх не варто.

А дітки тим часом вирішили пошукати дірки в захисті фортечних стін. Мусив хтось якось через них перебратися, непомітно прокрастися на цвинтарі і поставити там пастку. Досвідчений Льєн, щоправда, стверджував, що пробралися швидше за все через ворота, під виглядом купців, мандрівників, кандидатів у прикордонники і взагалі будь-кого. Адже фортеця зараз швидше невелике містечко, ніж захисна споруда. І захищати вона покликана не від людей-противників, а від мешканців темряви за кордоном, надумайся їм перейти на цей бік великою кількістю і напасти на людей. Це, до речі, давненько не траплялося, і жителі навколишніх сіл навіть до можливості ховатися у фортеці ставляться скоріше з гумором, хоча запаси справно постачають. А то мало що.

Загалом, дітки брели собі, брели, дійшли до цвинтаря, трохи потинялися ще й там. Потім дійшли до квадратної вежі, колись кутової в початковій фортеці, а тепер вона виконувала функцію арки між двома частинами нинішньої. За баштою-аркою виявилася стара частина фортеці, з невеликим донжоном, загадковими будівлями навколо і досить великим, нічим не зайнятим майданчиком.

— Там хтось живе? — спитав у Ольди, головної провідниці по фортеці, малознайомий другокурсник із групи для магів із даром, що раптово відкрився. Хлопця звали Бару, він був високий, широкоплечий і відпустив невелику борідку, намагаючись здаватися старшим за свої двадцять років, хоча й так був старшим за більшість студентусів у своїй групі.

— Ні, там арсенал, архів, писарі всякі та портальна пошта. Взагалі це найзахищеніше місце у фортеці. Туди навіть нас без перепусток не пустять, не кажучи вже про тих, хто не внесений до гостьового реєстру.

— Хм, — недовірливо озвався Бару і пішов перевіряти, пустять його чи ні.

— Бовдур, — обізвала хлопця Ольда.

У донжон нікого стороннього справді не пустили, та й із захистом на стінах усе виявилося гаразд. Натомість студенти виявили кілька хвірток, що замикалися на несерйозні засуви, через які ходили різні помічники куховарок. У разі небезпеки ці хвіртки закладалися кам'яними блоками, але поки Бару вважав їх придатними для проникнення різних поганих особистостей і пішов розповідати про це тимчасовому комендантові.

— Тут теж без гостьового допуску не пройдеш, — похмуро йому сказала Ольда, але хлопця, який бажав продемонструвати свої розум і спостережливість, це не зупинило.

Інша група студентів у цей час блукала цвинтарем у пошуках дерев із ритуальними малюнками. Вони були впевнені, що якщо серед них немає перевертнів, то надумані небезпеки, через які старші маги ретельно до цих пошуків готувалися, їм не загрожують.

Втім, їм справді нічого не загрожував, бо все було вже знайдено, вивчено та знешкоджено. Тож максимум, що студенти могли знайти — сліди кіптяви на деревах. Але вони не звернули на них уваги.

Третя група, об’єднавшись із учнями-воїнами, вирушила шукати підозрілих особистостей навколо фортеці. І їх навіть ніхто затримувати й розпитувати не став, бо якраз у цей час якийсь юний прикордонник, теж, мабуть, бажаючи знайти диверсантів, поліз до дирижабля і ледве не відкрив діжку з легким газом для надування кулі. Через що стався скандал, а фортеця тимчасово знайшла прибиральника з перспективою відправлення під спідницю до мамки, якщо знову кудись полізе. А заморочені вчителі та маги фортеці поки що намагалися побудувати пошукове заклинання. І чекали на прикордонників, відправлених за ножом. Вони чомусь наївно вірили у розсудливість студентів і те, що за ними є кому подивитись.

Нерозсудливі студенти ж із третьої групи невдовзі знайшли дуже підозрілих мужиків, які смажили ще підозріліші гриби над багаттям і, щоб вони не розбіглися, героїчно вирішили з ними битися. І, як це водиться у студентів першого-другого курсу, з яких складалася більша частина групи, вони були про свою магію надто високої думки і не подумали про те, що жбурлятися одночасно різними плетіннями, навіть якщо саме ці плетіння вміють творити ідеально, не найкраща ідея. Чоловіків вони, звісно, ​​захопили, дивом не вбивши. Але принагідно влаштували невелику пожежу, яку вирішили загасити, влаштувавши дощ, який через те, що вони жодного разу не намагалися його закликати поза лабораторією на спеціальному макеті, здавався їм легкою справою.