розділ 26

Про те, яка важка робота у слідопитів, і про те, що може статися, якщо додати сили, якої бракує

Єдиний існуючий на даний момент майстер з відводу очей, як він сам вважав, блукав лісом і все більше похмурів. Ні, сліди зухвалого викрадача чужої власності він зовсім не загубив. Йому вже доводилося відслідковувати магів по крихтах знайденої сили та уривках плетив, які не встигли повністю розчинитись у повітрі. Просто цього разу йому дістався хтось особливо хитромудрий. Чим ще пояснити, що цей недоумок намотував по лісі кола та петлі? По кілька разів повертався на ті самі місця. Довго стирчав коло квітучих або плодоносних чагарників. Ходив своїми ж слідами. Навіщось забирався в нетрі, коли на відстані витягнутої руки була цілком зручна стежка. І займався іншими дурницями.

Особливо фахівця з відводу очей вразило те, що невідомий викрадач забрів у болото, пройшов абсолютно непомітною ділянкою твердого ґрунту, а потім навіщось став це болото обминати.

— Виродок, — бурчав переслідувач, приходячи до висновку, що уривок плетива там спеціально залишили, щоб заманити на ці кола і петлі, змусивши втратити ледь не цілий день. А насправді там напевно спочатку потопталися, можливо навіть різні люди з однаковими амулетами в руках, зробленими одним майстром. Потім хтось один вирушив на галявину, викрав проклятих тарганів, що світилися, дійшов до заздалегідь протоптаного сліду, перекрив енергію, що витікає з амулету, і посвистуючи повернувся у своє лігво. — Знайду і ти пошкодуєш. А я тебе обов'язково знайду. Я впертий.

Сліди продовжували петляти і кружляти, і лише через багато-багато часу нещасний переслідувач зрозумів, що якось примудрився повернутися ледь не до їхнього початку. А все дерева та кущі, які настільки схожі.

— Уб'ю, — похмуро пообіцяв майстер відводу очей і з усієї злості тріснув кулаком по дереву, що росло поруч.

Дерево виявилося дубом і на удар звернуло не більше уваги, ніж величезний мужик на поштовх дитини, яка ледь навчилася повзати. Так, скинув пару жолудів, один навіть на маківку борцю з деревами. Зате сам переслідувач викрадачів відчув його твердість у всій її пишноті. Від кулака до самого ліктя.

Бідолаха спочатку завив, звалившись на коліна. Потім, крізь біль прийшов спогад про магів і прикордонників, які шукали давно вкрадених жуків, і виття перетворилося на скиглення. Трохи полежавши на прілому листі, перемішаному з недоїденими кабанами жолудями, він зібрався і навіть зумів накласти знеболювальне плетіння. А потім довго милувався здертою на кісточках шкірою і почавшим опухати мізинцем.

— І за це ти мені теж заплатиш, тварюка! — похмуро пообіцяв майстер по відводу очей і пошкандибав додому.

І настрій у нього був саме той, щоб влаштувати потоп, пожежу та невеликий землетрус. Але сили на це, на жаль, не було. Ніколи. За силою він був більш ніж посереднім магом, через що був змушений зайнятися різними тонкими маніпуляціями, які бісили його неймовірно, хоч і приносили непоганий дохід. Тому він і вхопився за шанс набути сили, нехай не свою власну, але підвладну. А тут якась наволоч бере і краде жуків. Напевно, теж силу хоче.

— Знищу, розірву на частини! І псам згодую, псам.

А ще в нього почала міцніти підозра, що компаньйон, який так радісно вирушив у світ зелених туманів, зовсім не такий дурний, як здавалося. Можливо, він нікуди і не вирушав. Розіграв напівдурка, а тепер сидить десь, разом із вкраденими жуками, що встигли насититися силою, і сміється. Напевно, навіть у компанії своїх улюблених учнів. Не тих, яких покинув, а тих, яких нібито залишив на заклання дізнавачам та прикордонникам.

— Знищу.

***

Ворону, який навіть не здогадувався про підозри людини, яку щиро вважав своїм другом, у той же час було добре. Він довго брів, тікаючи від можливих переслідувачів. Спочатку у вигляді ворона, потім, звалившись у наповнений туманом яр, у вигляді людини, бо так було швидше. А потім, у якийсь момент, ударена об землю голова не витримала і загасила світло, відправивши власника в забуття. Так він і лежав у яру, невідомо скільки. Потім опритомнів, став на ноги, що підкошувалися, помасував руку, яка взагалі втратила чутливість, і спробував визначити, ранок над туманом чи день.

Небо затягли хмари, і який час доби було зовсім незрозуміло. З хмар сипався дрібний дощик, скоріше навіть не дощ, а так, водяний пил, що було неможливо в реаліях рідного світу.

— Цікаво, чому вона не збирається у краплі? — задумливо спитав сам у себе ворон, злизавши вологу з долоні. — Гидка погода.

Висловившись, він пошкутильгав далі, все ще прагнучи втекти від поселенців, все обміркувати і повернутися у всеозброєнні. І не відразу помітив, що йти з кожним кроком стає все легше, в голові майже не паморочиться, та й почував він себе досить бадьоро.

— Дивно, — сказав перевертень і сів подумати, на схил яру, опустивши ноги в туман. — А що мене дивує? Якщо цей туман перетворює в перевертнів звичайних людей, то чому він не повинен бути лікувальним для вже готових перевертнів? Скоріше дивно було б протилежне. Полежати там ще трохи?

Подумавши, ворон вирішив таки полежати, відпочити, набратися сили і вже тоді йти далі. Адже, можливо, його ніхто не переслідує. Загубили давно через амулети, що відбивають у перевертнів нюх. А він тут турбується і подовжує шлях для повернення.

Спускався в яр, по дну якого повільно тік туман, перевертень дуже обережно, дивуючись, що в попередній раз нічого не зламав через каміння, яке лізло під ноги, якісь рослини і взагалі щось незрозуміле. Все це добро роздивитись у тумані було неможливо. Зовсім.

— Удача до мене благоволить, — досить похмуро сказав ворон.

І доля, немов у глузування, підсунула йому під ноги чи корінь, що стирчить над землею, чи  батіг висячої рослини, а то й зовсім якусь схилену гілку. Об неї він і спіткнувся. Замахав руками і з розмаху плюхнувся в струмок, що виявився під туманом.