Капчики

КАПЧИКИ

Роксолана Сьома

 

КАПЧИКИ

 

Шпичаки дошкульного вітру, як голки акупунктурника, впинаються в шкіру, цілять у нервові закінчення, продукуючи не лише згиджені тілесні відчуття, а й здеформовані емоції. Від самої лише панорами: чорної металевої брами з аркою літер Arbeit macht frei, мовби входу до пекла; химерно рівних, наче накраяних ножем, шерег цегляних будинків-«блоків»; дворядних бетонних стовпців у формі знаків питань, як плоть судинами, пронизаних колючим дротом, – обсипає морозом. Усвідомлення – що це за місце – спонукає до втечі чи сховку, та воно – один із пунктів мандрівки. Тож замість відступу Неля ховає руку в кишені пальта чоловіка. Там його пальці притьмом намацують її, й тепло здіймається вгору, топлячи кригу чуттів і вітрів.

- Змерзла? – голубить карий погляд.

Неля безмовно киває.

- В приміщеннях буде тепліше. Чекай, дам тобі шалик, – Тарас спритним рухом стягає кашеміровий, вигрітий власним тілом шарф і зав’язує Нелі на шиї, а тоді подає квитки контролеру при вході.

- Дякую, любий, – торкає губами плеча.

До Кракова Тарас із Нелею прилетіли на кілька днів. За два роки, відколи українцям відкрилися перспективи безвізових подорожей, відвідини інших країн стали можливими не лишень у робочих питаннях, що випадало й випадає доволі часто, – обоє журналісти, – а й для власного задоволення. Торік, наприклад, по тижневі були у Франції й Нідерландах. Нині – у Польщі. Може, ще й влітку кудись виїдуть, ближче до моря.

А що? Діти вдома не плачуть – доньки дорослі, живуть на власних хлібах; заробків тепер на все вистачає, тож можуть урешті розслабитись.

Утім, Аушвіц-1 – не місце для релаксу. Саме знаття, що в цьому таборі закатовано мільйон і сто тисяч душ спресовує кожну клітину і фібру, екстрактує почуття та емоції, а уяву обертає на різець скульптора чи пензель маляра.

І ось уже в’язничні роби, почеплені по той бік скла, з фантомних силуетів перетворюються на живих людей. У кожній проймі коміра – чиясь голова: жінки, чоловіка, підлітка, але чомусь однотипна: з проваллями очниць, піками вилиць, пергаментом шкіри. Допоки зможуть працювати – житимуть. А щойно знемощіють – ін’єкція бензину чи фенолу, і роба – у вітрину.

Неля завмирає в півкроці й прикипає поглядом до фото. Серед сотень тисяч облич, зафіксованих нацистами для полегшеної ідентифікації в разі неминучої смерті, що тепер позирають зі стін втятими надіями й мовби дорікають за те, що живеш, очі навпроти всміхаються.

«Чеслава Бернард, полячка, номер 22156, – безмовно ворушаться губи. – Двадцять один… – вираховує тривалість життя. – Як Тарасовій Ніні…»

Обличчя на фото – високочоле, вилицювате, просвітлене. Погляд – виразний, безжурний. 

«І що могло її втішити? – дивується Неля. – Може, вродливий фотограф? Навряд чи… А може, надія на краще? – шукає пояснень. – А що, коли…»

Що, коли, перш ніж стати до знимки, ця дівчина побувала в кабінеті доктора Менгеле в шістнадцятому блоці? Що, коли їй у матку вкололи невідомий препарат, щоби та зменшилася до розмірів дитячої? Хтозна, як це мало покращити чистоту чи популяцію арійської раси, бо ж саме таку мету переслідував лікар-садист у більшості своїх експериментів, та біль викрутив Чеславині м’язи до втрати свідомості, й тому це – усміх безумства?

А що, коли в купі волосся, та ні, в горі, бо тут – тисячі кілограмів! – що його нацисти не встигли вивезти на ткацькі фабрики і з нього не виготовили суперпрактичної підкладки для форми офіцерів СС, є і біляве волосся Чеслави?  

Що з нею сталося врешті?!

Неля скліпує вперті сльози, що застопорились у кутиках очей.

- Кохана, ходімо?

Неля покірно простягає Тарасові руку й безмовно крокує позаду.

Із зали – до зали. Від блоку –  до блоку.

 

Милиці, протези, корсети.

 

Сумки, валізи, портфелі.

 

Горнята, кухлики, чайники.

 

Окуляри, пенсне та моноклі.

 

Їх – тисячі, чи й – мільйони. За кожним предметом – людина.

Коли розглядаєш ці, чиїсь, речі, то мовби капсулюєшся, стискаєшся до атома, чутно тільки пульсацію серця, що за кожним скороченням виштовхує питання: як? чому? задля чого?

- Так моторошно… – зауважує Тарас, коли вони разом із групою німецькомовних туристів переходять до іншого блока.

Ті переважно понуро мовчать, мовби вимолюють прощення. Нелі також сказати нічого, бо, здається, в мові не існує слів, здатних передати й назвати емоції, що їх породжує це місце. Розум здорової людини не спроможний знайти логічних пояснень нацистській жорстокості, зневаги до чужого життя. 

Вузький тамбур переділений стовпчиками із застережною стрічкою – аби потоки туристів не перетиналися. Однак, уперед ідеш, чи назад – експозиція та сама. Обабіч – вітрини з взуттям.

Скільки його? Вантажівок? Вагонів? Та ні, – ешелонів!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше