Капітан Мрії

Капітан Мрії

Він стрімко біг до заростей терену, котрі огороджували місто, відокремлюючи його від таємничого лісу, в котрий вже ніхто із місцевих не заходив років із сотню… 
У руках тримав білий кораблик. Це був майже злочин. У їхньому місті без мрій було заборонено використовувати папір на щось нераціональне. Коли батьки дізнаються про його вчинок… Йому буде непереливки. Він біг так швидко, як тільки міг. Він хотів лишитися непоміченим… 
Продираючись крізь терня у ліс – хлопчик поранився – і яскраво-червона краплинка крові впала на вітрило його кораблика… Ні, навіть не так, вона впала на самий вершечок кораблика і була наче… Наче таємне знамено… 
Він біг все швидше і швидше. Ліс був густий і темний.  Хлопчик не відчувався убезпеченим від стороннього ока. Врешті зупинився. Йому збило дихання зовсім. Він озирнувся.  Малий знав, що десь тут має бути і струмочок, джерельце… Ну хоч якась акваторія для того, аби він міг відправити свій кораблик у плавання. 
В місті було багато каналів, але всі вони призначались для господарських потреб. Вода у них була каламутна і брудна… Крім того, на міському каналі його зразу ж помітять  і тоді… Дивацтво точно буде покаране. 
Ось і блиснула перед ним смужка кришталево-чистої води… Це саме те, що хлопчик і шукав. Він задивився востаннє на свій кораблик, аби випустити його у воду. На мить уявилося йому, що він сам поведе такий же тільки великий корабель… І не по брудних каналах, не по синіх страшних водах, де перевозитиме вантажі з одного берега на інший хоч би й через тисячі кілометрів, а… Плаватиме його корабель у чистих водах, він бачитиме свіжий горизонт і сонце… Це було таке, про що раціональна людина з їхнього світу й подумати не могла… І коли б він комусь розповів про свої думки… Його б неодмінно покарали . 
А так… Тиша лісу ховала і переховувала його думки. Він зразу, з першої хвилини наче здружився з цим місцем, бо воно не видасть його таємниці. 
Кораблик поплив… 
Вода виявилась набагато швидшою ніж чекав хлопчик. Він побіг за корабликом, аби дивитися як той пливе, аби уявляти себе капітаном великого корабля, що плистиме по світлих водах невідомих морів… 
Хлопчик біг, не пам’ятаючи себе від радості. Тут не було міста, не було вказівок і заборон… Тут його нічого не здушувало, не змушували контролювати й викидати з голови все, що не стосувалось би моменту тут і тепер. 
Він зайшов надто далеко. Зрозумів це тоді, коли навколо стало сіро і стемніло. Невже його кораблик протримався на воді до вечора? Невже він так далеко відбіг? А як вертатися додому? А якщо його почнуть шукати? А як зайдуть сюди? Ліс йому не пробачить, якщо люди, порушуючи віковий спокій, зайдуть сюди і знищать ту тайну, яку ховали у собі ці нетрі… А де він, хлопчик, житиме із своїми думками і мріями? Куди йому тепер податися? Він відчув, як його облило крижаною хвилею… Просвіт між деревами сприйняв за великий ліхтар, що просвічував рятувальникам дорогу. Ні! Ні! Ні! Він не хоче так. Його ліс має лишитися утаємниченим… Він хоче аби все тут лишилось так само як і було. Він нікому й ніколи не дасть зруйнувати свій світ… І це ж не лише його світ… Ліс забув за сотні років що таке люди… І люди забули що таке ліс. Люди змінились за сотню років. Вони більш не дивляться на красу, що їх оточує… Тепер це вар’ятство, марна витрата часу… Тепер все підкорене тому, що потрібно, що швидко і раціонально… Хлопчик уявив, як його показують у новинах і кажуть, що ось цей герой відкрив  місту безцінний резерв дерева для того аби робити папір і меблі…  
- Не бійся, - почув він голос звідкись ззаду. 
- Хто тут?! – стрепенувся він, боячись, що так довго просидів тут, що його думки, то не думки, а реальність, яка боляче стискає його у кільце. 
- Того про що ти думаєш ніколи не станеться… - він відчув чиїсь теплі м’які руки на своїх плечах. 
- Ви прийшли забрати мене? – спитав, намагаючись не розплакатись. 
- Ні. Я просто побачила, що ти тут і прийшла. Не бійся, люди не ввійдуть сюди… Вони не здатні увійти і оцінити те, що їм тут можуть дати… Тільки такі як ти увіходять сюди і можуть безпечно вибратися. 
- Чому так? – спитав він,  завмерши на мить. 
-  Тому, що ти мрійник… Капітан мрії… Ти ж пускав кораблик віддалік від людей, бо не хочеш, аби вони знали про твої мрії? Ти хочеш побачити ті води, у яких ти мрієш плавати? 
- Хочу! Хочу! – зрадів він. Голова закрутилась. Він хотів було встати, але не зміг і   важко осів на землю. 
- Я покажу тобі те море… А тепер тобі треба потрапити додому… - вона обережно підняла його на руки. Руки були в неї теплі і ніжні, наче мамині… Тільки мама рідко його пригортала так. 
- Ви проведете мене додому? Я не знаю, як звідси вибратися… - сказав він – і сльози бризнули з його очей, такі гарячі, такі щирі, такі невчасні…  Він встиг уже засоромитися їх, але вона , обтерши їх білим рукавом, сказала: 
- Все добре, я покажу тобі дорогу додому… Тільки вже в місті будь обережний, аби ніхто не дізнався про  твій візит сюди… 
- Ви боїтеся, що вони прийдуть сюди? – сказав хлопчик, намагаючись подолати тремтіння в голосі від  раптових сліз. 
- Ні, зовсім ні. Мені нічого їх боятися… Я не можу змінити їх і не хочу, щоб тебе карали за те, що для людини є природнім, - відповіла вона спокійно. Її рука мимоволі лягла на меч. 
- Можна подивитися? – спитав він, ковзнувши поглядом униз до руків’я меча. 
- Звісно ж можна, - всміхнулась вона і обережно посадила його на теплу ще від денного сонця траву. Зняла із пояса меч. Поклала йому на коліна і обережно вийняла. Клинок задзвенів у вечірній тиші. 
- Ого він який! – хлопець боявся навіть доторкнутися до леза, але все ж цікавість перемогла страх і він ковзнув рукою по сталі… Та була блискуча, міцна і наче крижана. 
- Так, він мене завжди береже… Мене і таких як ти і я… 
- Це ж треба багато-багато років тренуватися перш ніж навчитися володіти таким мечем… -   вголос промовив він те, що сподівався лишити мовчки й подумки. 
- Так, і тренуватися треба, але тренування то не головне… - усміхнулась вона. Її м’яке волосся, що розвівалось на вітрі, торкнулося його щоки. Хлопчик застиг на мить. Сидів і просто дивився на неї… 
- Сьогодні я проведу тебе додому, а потім… Потім, коли ти будеш готовий – побачиш ті води,  у яких ти мрієш плавати іі водити свої кораблі… - пообіцяла вона. 
Жінка вивела його з лісу. Коли вони йшли через терня, колючі гілки немов би розступилися пропускаючи їх. 
Коли малий озирнувся – жінки з мечем уже не було… позаду тільки колюче терня, яке мовчазною стіною загородило ліс і все, що там лишилося. 
Він мав сподівання. Сподівання – це все, що він виніс із таємничого лісу. 
- Чого в тебе обідрані руки і де аркуш паперу? Ти писав на ньому своє завдання? – спитала мати, суворо дивлячись на нього. 
- Сину, ти, може, малював на ньому ті фігури, що тобі я загадав сьогодні зранку… Ану покажи…  -  тато узяв у  руки тонко заточений олівець і підійшов ближче до сина. 
- Тату… Може, пізніше? – відступив вбік малий. 
- Чому в тебе руки терням подерті? Чому? Ти валандався знов на краю міста? Хто тобі дозволяв туди йти? Ми ж із батьком казали тобі й не раз, щоб ти туди й не потикався! – кричала на нього мати.  Хлопчику на мить здалося, що та лісова жінка більш мати йому ніж справжня мати, яка тепер люто кричала на нього… Від тієї матері, яку він знав не лишилося й сліду… Вона стояла перед ним бліда й сувора, стиснута, суха і якась... Не рідна… 
- Син, якщо ти так будеш поводитися, то ми будемо змушені контролювати тебе ще сильніше ніж зараз… 
- Батьку… Подивись же на нього! Він з того паперу знаєш, що зробив?! – закричала мати, вдивляючись у плаский монітор. 
- І що ж бо? – спокійно спитав батько. 
- Кораблик! Кораблик! – вимовила люто мати і тицьнула рукою в монітор. 
- Для чого то, сину? Ти перевіряв як з  паперу можна зробити різні геометричні фігури і в тебе вийшло щось схоже?... – підняв батько  брови аж на лоб. 
- Так… - зітхнув малий, аби тільки уникнути покарання. 
- Ні! Ні! Хіба ти не бачиш! Він мріяв! Мріяв! – мати йому тепер стала схожою на працівницю відомства, куди і забирали усіх мрійників… Вона була йому у чорній формі, на якій зверху міг бути одягнутий білий халат… страшно так… Хлопець аж сполотнів. 
- Якщо ще раз повториться, то підеш туди, де належить бути всім таким мрійникам! – мати поставила крапку у їхній розмові, набираючи щось на клавіатурі. 
- Люба… Мила, ти справді здираєшся подати на нього заявку? – спитав батько, сидячи поряд із нею, тримаючи у руках на рівні колін чашку із гарячим лікувальним чаєм, від якого по всій хаті розносився трав’яний запах. 
- Так. Всі мрійники небезпечні для нашого суспільства. 
- Але ж це наш син. 
- Іі він не виняток. Нічого дозволяти йому все, що він хоче… Він уже і так надто розмріявся… Ще й ти зі своїми малюнками… Це також скоро заборонять. А як він межу лісу перетне… Що тоді? 
- Я думаю, що то все казки… Давня школа, яка б вона небезпечна не була б… Ну не можуть, люба, не можуть вони вижити там серед лісу, коли їм їсти нічого і коли ми відгородили їх так як  тільки могли… Я пам’ятаю як з усією відповідальністю і раціональністю ми вибирали той терен, який… Він не просто поколить тих, хто спробує зайти… Він впустить у їх кров особливі речовини, котрі далі рознесуться по всьому тілу і запустять механізми руйнування скрізь, де тільки зможуть… Так що, хоч у лісі, хоч у місті такі мрійники не проживуть довго. 
- Ось так, добре, милий, ми зможемо дізнатися чи бігав наш хлопець у ліс чи ні, - сказала мати, провівши сухим  язиком по пошерхлих губах. 
- Але ж ми не маємо антидоту чи ліків якихось для того, щоб потім витягти нашого хлопчика як він навіть і був там… - батько міцно стиснув чашку обома руками. Пар обпікав його руки і обличчя, що від цього  червоніли, губи і пальці рук трусилися. 
- От і добре, що немає. 
- Але ж… Але… - батько поставив гарячу чашку на лакований стіл біля клавіатури комп’ютера, вивільнивши руку для того, аби закрити нею свої очі. 
- Невже ти, ти, науковець, котрий підбирав ті терни, науковець, котрий огороджував місто, готовий дати мрійникам шанс жити?! -  вона дивилась на нього надутими наче у риби губами і виряченими від злості очима. 
- Ні, - смиренно відповів батько. 
- Ну то і все. Мрійники вони всі однакові, - відрізала жінка. 
Малий ліг спати. Вже було дуже пізно, коли він відклав останній аркуш із татовим завданням промалювати точно кілька геометричних фігур. Фігури були різноманітні і складні, його маленькій ручці погано ще вдавалось вимальовувати їх олівцем. І хлопця дратувало те, що коли він виконав завдання, то не має права розфарбовувати фігури… Не має права навіть тоді, коли батько віддав йому перевірений аркуш. Ця заборона матері була непохитною і жорсткою… Серце у неї зі сталі!... 
Хлопчик відчув втому, під ним лагідно попливла земля. Спочатку поволі, а потім все швидше і швидше. Він ледве встиг дійти до ліжка. Упав навзнак, навіть не вкриваючись… 
- Мрійнику мій… - почувся тихий голос із темряви, звідкись з-за кола лампи, яку він лишив увімкненою. 
- Хлопчику мій… Дай-но я  загашу цей яскравий жах… Як вона не ріже тобі очі? – спитав все той же голос. Знов м’які теплі руки перевернули його і поклали головою на подушку горілиць. 
- Це ви? – здивувався він. 
- Я… Бачу, що тобі погано, от і прийшла… Ти не  бійся нічого, що б там хто не казав, але ти у свою мандрівку все одно відправишся… 
- Але ж мати заборонила мені… - сказав хлопчик скрушно. 
- Нічого, а ти їй підкоришся? Це твій, лише твій вибір… Але ти можеш зробити його на користь тих чистих вод і корабля,, який ти бачив чи на користь цього міста, яке зробило тебе в’язнем… 
- Я хочу… Хочу туди, у море! – вимовив він, переборюючи втому і землю, що все швидше і швидше розгойдувала його. 
- Маленький… У тебе все вийде… - він відчував, що та жінка гладить його по волоссі… Потім він наче уві сні бачив свою голову на її колінах… Бліде обличчя над ним і кілька голосів, схожих на її голос, таких таємничих, таких непізнаваних… Таких голосів нема у їхньому місті. 
- Я не знаю, що тут можна вдіяти… Отрута, яку випустили шипи вже почала діяти… Його організм уже ослаблений… Он, я відчуваю, як сильно його крутить… Ні, такий він нічому не навчиться… 
- Але ж хоч щось… Ну хоч щось можна зробити?! – питала його лісова добродійка. 
- Ні… Пробач… Пробач… Нічого я тут поки не вдію. Не знаю, але щось шукатиму… 
- Так вони відбирають у нас всіх, хто міг би навчитися чомусь і змінити світ на краще… Дарма, що ми з тобою молоді, дарма, що наші батьки віддали цій справі життя і нас тут переховали… Кому ми передамо все це, якщо  так… Вони нелюди… 
- Станемо на кордоні терню і будемо всіх своїх, всіх гідних заводити у ліс… - сказав другий голос. 
- І що ж? нас так швидко знайдуть… Ні… Так ми все остаточно поховаємо… Мають же бути ліки… 
- Поки ні. Не знаю. Веди його додому і продовжуй мандрівку з ним як і планувала… Навчимо його чому встигнемо… А раптом  минеться. 
Хлопчик прокинувся на світанку. Сіре небо над містом. Сірі вулиці, а в повітрі пахне дощем. 
Він одягся, намагаючись перебороти  кружіння землі під ногами. Йому важко давався кожен крок. Але батькам про те вирішив не говорити… Чим вони йому  допоможуть?... Хоча тато б і міг би… Але… Якщо мати дізнається… Хлопчик уже більш не любив її… Вона стала йому з відучора чужа. 
Вийшовши з дому, хлопчик побрів на канал, по якому в місто приходили кораблі з вантажами і пасажирські… Він підійшов до синьо-сірої води, що відблискувала сталлю під сірим грозовим небом. Вода була спокійна, задумлива й наче сумна. 
Він сів на холодному березі під вітром і вдивлявся у горизонт… Не про такі води він мріяв… Не такою він хотів бачити воду, яку розрізатиме його корабель. У цих місцях іншої води немає… Все тут темне і приглушене, запилене… Все тут наче не витягали із глибокої задуми вже кілька тисяч літ. 
Але іншої води немає… Нічого немає крім сталевого блиску і грозового неба… 
- Ти і за це маєш бути вдячним! – почув він у голові голос лісової добродійки і відчув її руки у себе у волоссі. 
- Вдячним? Що таке вдячність? – перепитав подумки. 
- Це коли ти радієш тому, що в тебе є… Коли ти радієш, то швидше досягнеш того, що хочеш… Ти радієш і дякуєш за це… 
- Дякувати? – хлопець округлив очі, в яких  віддзеркалювалось холодне плесо і сумне небо. 
- Так… Вдячним будь…. Ну як ти татові вдячний за трави і ліки… Особливо, коли ти хворієш… Згадай як взимку ти думаєш про ковдру під якою тобі тепло… 
- Ніяк не думаю, думаю, що в мене немає синьої ковдри із найтеплішим наповнювачем… Мені на неї грошей не вистачає… - знов подумки відповів хлопець. 
- А ти спробуй думати вдячно… Спробуй наступного разу думати, що тобі тепло і добре під цією ковдрою… Ну як про ковдру не так, то згадуй тоді завжди про татові ліки і про його усмішку, коли ви разом виконуєте геометричні задачі… - порадила лісова добродійка… 
Хлопчик сидів на березі холодного каналу. Звідусіль скрегіт і гуркіт. Гамір… Робітники бігають туди-сюди, а він спокійно сидить на березі. Вже вітер не так обпікає його холодом. Вже грозове небо над каналом не здається таким сердитим… Воно просто задумливе… Холодні води сталеві так само… Але є в цій сталі щось особливе… Щось таке, про що хочеться думати і на що хочеться задивитися. 
- Сину! Сину! Вже все місто обшукав, а тебе ніде нема! Ходім додому! Чого ти висівся тут на холоді? Застудитися хочеш? – підбіг до нього батько. 
- Ні… Тату… - Хлопчик не встиг закінчити своєї думки, як батько підхопив його на руки й поніс додому. Батько накрив своєю довгою курткою його так, що навіть золотого волосся не було видно. Вони так і йшли по вулиці… Батько ніс його на руках, міцно притискаючи до себе. І за це хлопчик був йому зараз вдячний… Якби він сам спробував звестися на ноги, то, певне, в нього нічого б не вийшло. 
- А тепер гайда пити смачний запашний чай… - сказав тато, допомігши йому роздягнутися. 
Хлопчик сидів на кухні і задумливо малював запропоновані татом геометричні картинки. Тато завжди казав, що це корисно для його розвитку… Ось він і малював… 
Але сьогодні… Із грозового неба полив дощ. Срібно-прозорі краплі просвічували місто наскрізь, вимивали й очищували його… Хлопчик сидів із олівцем у руці і домальовував останню фігуру. Він знав, що може й не просити розфарбувати її. Тато все одно не дозволить і нема аж  дуже чим розфарбувати… 
У нього лишився ще  один чистий аркуш. Він білів перед  хлопцем на столі, запрошуючи його до таємниці… До малювання… 
І малий вивів на ньому метелика… Він не знав, звідки вміє так намалювати метелика… Просто малював і все. 
- Сину, а що це? – спитав батько. 
- Це… Метелик, - малий подивився батькові прямо у вічі. Він сподівався, що тато зрозуміє його і… 
- Сину, дивися, щоб мама цього не бачила. Метелик був одним із символів мрійництва… Колись я також малював їх, тільки тоді ще можна було користуватися фарбами і різнокольоровими олівцями… 
- І як? Тату, тобі сподобалося тоді малювати метеликів? І ти ні від кого не ховався? – спитав хлопчик. 
- Ховав… Від мами я також ховався… Мої батьки були одними з тих, хто найактивніше включився у роботу із знищення мрійництва… Мама і дружину підібрала мені з того ж оточення, мабуть… Сину, я розповім тобі  таємницю… Колись, я також був мрійником… і Я знаю, що ти від мене намагаєшся сховати і чому бігав на канал… У мене процес навчання був інший, але я знаю про лісову добродійку і про всіх їх… 
- Як? Ти? Тату? – видихнув малий, випустивши з рук простого олівця. Гостро заточений  довгий олівець впав на підлогу і дзвінко розломився. 
- Так. Я все це знаю. І я для них  зрадник… Моя мама вчинила  так… Бо бачила, що мені вже загрожував суд… Як мрійнику… і тільки твоя мати витягла мене з лави підсудних… Вона на той час така ще молода була і вже керувала лігою проти мрійників… Вона мене врятувала і з того часу… Всі знання, котрі я набув як мрійник я зміг  поширити, я зміг вчитися далі тільки задля того, аби перешкодити мрійникам… Я мушу… - батько сховався на столом, підіймаючи з підлоги олівець. 
- Тату… - малий сидів, вдивляючись у татові руки, що  лежали на столі. У його грудях сполохано билося маленьке серце… І це його батько! Його батько!... Був мрійником, а став зрадником… Мііг отримати свободу, якої прагнув він, хлопчик… А став невільником… 
-  Сину, ніхто не зможе боротися із системою… Тому й ти поки не пізно кинь… Або як не можеш кинути, то переходь на наш бік тільки навчайся там… Принеси всі технології, котрими володіють лісові вигнанці… Нам то буде дуже добре, - сказав батько спокійно. На його обличчі й у голосі не було вже жодних емоцій. Він став як і перед тим застиглий і спокійний… Наче лікар, який виписує вирок… 
- Ні, тату, я так не хочу, - твердо відповів хлопчик. 
- Ти ще маленький. Ти ще не знаєш як ти хочеш. І чи треба хотіти? Роби, що тобі сказано і матимеш  те необхідне для свого життя… 
- А я можу мати більше. 
- Ні… Лісові добродії так всім говорять… Вони зосталися в лісі, в ізоляції від усього світу, ні їх листи, ні книги знань не доходять сюди, навіть тоді, коли б вони хотіли безкоштовно віддати їх людям… Їм вже й писат  ні на чому… 
- Не правда! – зарепетував раптом хлопчик і гарячі сльози потекли з його очей. 
- Сину. 
- Ні! Ні! Не кажи нічого більше! – малий бив руками по столі і вимальовував дивні фігури ногами у повітрі, бо сидів на зависокому для його зросту стільці. 
- Це правда. І ти можеш допомогти  знищити їх… 
- Ні слова більше!  Ні! – заплакав малий. 
Раптом стало зовсім тихо… Голос, його голос кудись пропав… Лишились тільки розкати грому і срібно-прозорі краплі, що б’ють по шибці. Більше жодного звуку. 
- Батьку, ти нарешті зміг розповісти йому все, - задоволено сказала лісова добродійка, з’явившись раптом перед батьком. 
- Чому ти знову тут? Знов переслідуєш мене? Я зрадником був ним і лишуся! 
- Хай, то вже справа твоєї совісті, як ти з нами  повівся… Тільки ти своїм даром… Ти маєш бути серед нас. Мав би бути серед нас, коли б усе добре… 
- Зроби так, а би малий нічого не чув! Це єдина послуга, про яку я тебе прошу, лісова добродійко!... 
- Він і так нічого не чує… Перехвилювався через тебе і замислився так, що й твоя люба жінка не витягне його з того стану. Хай так поки. Він не почує нашої розмови. 
- Чому ти знов прийшла до мене? Що тобі треба? Я ж сказав, що вам більше не служу і я тепер на їхньому боці хоч і вимушено… 
- Вимушено… хм, тоді ти б помагав нам, а ти… Будь чесний із собою… 
- Не вмію уже. 
- Нехай… Облишмо те все… Ти дитину навчив чесності, щоб врятувати від таких як твоя дружина? 
- Так… Але звідки тобі про це знати… І навчив ще чесності для того, щоб уберегти від вашого лісового братства. 
- Ну… Вберіг так вберіг… Ти розробляв технологію захисту міста… Ти підкосив наші ряди серйозно… 
- Невже… Я радий це чути. 
- Почекай радіти… Хоч в вашому світі це буде радістю… - лісова добродійка коротко глянула на батька і поклала руку на меч. 
- Вбити мене збираєшся? Нічого в тебе не вийде! Тут скрізь камери. 
- Ти забув… Мій хороший… Зраднику мій… Ми на камерах не відображаємося… Це останнє, чому ми тебе не навчили, бо не час іще було… А ти дурненький… 
- То що там про систему захисту міста від вас… 
- Ти розробив її добре, а найголовніше… Крім нас і тих, хто міг стати нашими, ти убив за допомогою неї свого сина… 
- Ні! Ні! Ти брешеш! Брешеш! 
- Чому ж бо? Ходім, я покажу тобі… 
Лісова добродійка дістала ключ і завела його у кімнату, в котру за все подружнє життя чоловік не заходив ні разу… Бо дружина забороняла йому сюди навіть носа засунути… Навіть крізь шпаринку поглянути що тут було… 
А тут була кімната із камерами і датчиками. 
- Ось, дивися, я покажу тобі в той день всі міські камери, які мають стосунок і інформацію до нашої справи, - вона всадила його у високе крісло і натиснула пару клавіш. Відео саме попливло на екрані. Він бачив як його хлопчик із корабликом  у руках біг по вулиці. Він був такий радісний, такий світлий,  в нього така усмішка… Таких щасливих людей  дуже давно не було в цьому місті. 
- І ось він підходить до сконструйованої і висадженої огорожі… Цей терен ти садив, а все, що пов’язане із його вирощуванням ти дізнався від нас і обернув на зле… А ось я хочу тобі показати те, що ти і сам добре знаєш… Ось аналіз, котрий зробила твоя система… І ось, тут ти можеш побачити, що і коли станеться… 
- Ви! Ви!... краще б я вас! Най би вас!... Най би вічне сонце для вас ніколи не зійшло! – закричав він і відчув, як із очей одна за одною скочуються сльозинки. 
- Ти це зробив сам. Власними руками… А оскільки так, я думаю, що ти не будеш заважати нам доробити те, що ми вже почали… 
- Нащо це вам? Нащо? Чому ви й далі ламаєте йому життя? – скрикнув батько,  вчепившись обіруч у  підлокітники крісла. 
- Ми намагаємось зробити його життя щасливішим… Аби він перестав бути в’язнем і став творцем… 
- А мене ви тоді ким зробили?!!! 
- Ти сам будучи творцем обрав долю в’язня… Ти, чесно кажучи, ніколи творцем і не був, як побоявся суду і погодився стати чоловіком тієї, яка знищить і тебе… 
- Мене знищили ви! Ви! І малого також знищили ви! 
- Ні, хоч ти і не творець більше, спробуй хоч у цьому не брехати собі… Мені ти не збрешеш, а собі… Спробуй, це буде наймужніший вчинок у твоєму житті. 
У будинку стало холодно. Дівчина з мечем повернулась на кухню… Малий сидів так само майже непритомний… Він чув навколо себе тільки дощ… Все інше зникло з-перед його очей. 
Лісова добродійка поклала його у спальні на ліжку під теплу ковдру із фірмовим знаком організації проти мрійників.  Вона перебирала своїми тонкими довгими пальцями золотаве волосся. Потім вернулась на кухню і взяла зі столу намальованих простим олівцем метеликів… Поклала малюнок у тверду папку і, притиснувши його до серця, довго просиділа біля малого. Йому стало ще гірше… А ліків усе не було.  Лісове братство все ще не знайшло ніякого виходу,  ніякого порятунку… І вона не знайде порятунку… Але не здаватися ж так? Не відступити? Хлопцю ще лишилось кілька стадій і він… Міг би зрозуміти все… Його не потрібно було навчати всьому тому, чому навчали його батька… Він був майбутній наставник… А не технологічний працівник з  лісового братства… І вона розуміла це. 

Хлопчик сидів на теплій підлозі лісової хати… Перед ним на столі лежав хліб, а поряд його аркуш із намальованими простим олівцем метеликами. 
- Спочатку підкріпися, а потім… Потім тебе чекає таке, чого ще ніхто вже давно о у вашому місті не робив, - усміхаючись сказала  лісова добродійка. 
- Ви дасте розмалювати мені ось цей мій малюнок… 
- Так. Тільки спочатку зігрійся і підкріпись… -  вона підсунула до нього шматочок хліба. 
Хлопчик всівся ближче до вогню… У їхніх будинках, навіть найзаможніших, таких, як його дім, живого вогню ніколи не було. Живий вогонь вважався небезпечним. Чомусь мати не любила його і забороняла навіть і думати про можливість погрітися коло живого вогню… 
- А ось і фарб нашому мрійникові трошки… Вони тільки після дощу, вони з сонця і веселки! – у хату вбігла дівчина-підліток, було їй, може, років чотирнадцять. 
- Видобула таки… я вірила в тебе! – усміхнулась лісова добродійка. 
Хлопчик сів малювати. Він помітив, що тут, у лісовій хаті, у товаристві мрійників, за ним ніхто пильно не наглядав як удома… Батько завжди змушував його дотримувати суворого розпорядку і кожен день давав все складніші і складніші геометричні малюнки… Але то було ще півбіди… З мамою світ взагалі був сірим і нецікавим.  Вона не дозволяла йому цікавитись… Вона нічого не оповідала йому про світ як от ці лісові брати… Вона рідко обіймала його, бо постійно кудись спішила і кудись запізнювалась, а якщо ні, то  вже сам хлопчик був у чомусь винний і мати  карала і вичитувала йому за щось. 
- А колись ми  вільно могли малювати? – спитала дівчинка-підліток у лісової добродійки. 
- Так… Колись  фарбами… Хтось малював те, що бачив, а хтось мріяв… А тепер малювання саме по собі стало чимось… Таким, що  непотрібно, таким що або шкодить, або важко, або марно забирає час… 
Малий захоплено малював. Ще ніколи він не бачив фарб… Та ще й вони веселкові… Він чув про веселку від лісової добродійки… Чув, але в своєму місті ніколи не помічав веселки… Ніколи не підіймав голову до неба, аби побачити її. І батьки йому нічого такого не показували. Ось він, розфарбовуючи  малюнок, необережно приклався пензлем по білому аркушу, де вже скінчилась лінія малюнку. І вийшло, що малюнок його і веселкові фарби – все марно. Він розплакався… 
- Чого ти, хороший мій? – підійшла до нього лісова добродійка. Дівчинка дивилась малому через плече, але, так і не зрозумівши, де він зробив щось не так і чому плаче, просто погладила його по плечу. 
- Я ось тут… Мій малюнок зіпсувався! Я його зіпсував! – пояснив він лісовій добродійці, плачучи. 
-  Нічого ти не зіпсував, а може, тут має бути квіточка? Чи ще один метелик, котрий не так чітко промальований? Чи хмарка? Чи просто сонячна блискітка? – спитала лісова  добродійка м’яко. – Обирай, що б ти хотів тут домалювати… На що воно має бути схожим? 
- Хай буде ще один метелик… - вже спокійніше сказав хлопець. У його пам’яті за секунду  промелькнули кілька картин… Коли він помиляється у геометричному малюнку або ж робить щось не так, -  тато дивиться на нього поблажливо і каже: «Сину, ти помилився, ти зіпсував свою роботу, слід переробити і щоб на другий раз цього не було!». Коли ж при матері він робить якусь помилку чи витинає щось заборонене, вона дивиться на нього суворо і мовчазно… Може вичитувати його дві години… А потім стає така холодна і сталева, що він боїться підступитися до неї. І тоді йому здається, що мама зовсім його не любить. 
- Але ж я тут не тим кольором? Як  тут буде метелик?! – знов заплакав хлопець, поглянувши на свій невдалий мазок на папері. 
- А ось так… - лісова добродійка обережно дала йому пензлик у руку, і його рукою промалювала метелика.. Був він не такий зграбний, як його промальовані простим олівцем метелики, але… То вже не зайвий мазок, а метелик-квітка… 
- Бачиш, ти малюєш метеликів як ніхто інший… Ти  Малюєш як ніхто інший серед нас. Ось вона, Злата, уміє  дістати все, що завгодно… Вона тобі і фарби з веселки принесла… Хоч у нас тут не вельми багате життя і виробництва нема такого, аби здобути фарби… Ми самі ледве чорнило й матеріал для письма  здобуваємо… 
- Правда? 
- Так… На світі завжди є те, що ти робиш добре або те, у чому ти найкращий… Де б ти не жив, що б не робив, але ці дві речі у тебе знайдуться завжди… 
- Мені мама казала, що я через свої дурниці взагалі нічого не вмію і не зможу вміти, що я буду найгіршим…  
- Ніколи не вір таким розповідям! Ніколи! Я ж кажу тобі, у кожного є те, з чим він може впоратися найкраще... 
Коли малюнок був вже готовий, лісова добродійка запропонувала хлопцю знов піти до міського каналу… 
- Але я сам не виберуся з лісу… Я вже й не пам’ятаю, як тут опинився. 
- Про те не хвилюйся, просто скажи мені, ти хочеш знов побачити воду, глибінь… Хочеш знов помріяти про свої води, по яких ти будеш водити кораблик? 
- Хочу… - втомленим і слабким голосом сказав хлопчик. 
- Може не треба було б… Йому важко, він все ж… Слабкий і з кожним днем ще… 
- Тихо! Не кажи ж цього, Злато! – лісова Добродійка приклала палець до вуст. 
- Але ж то правда. 
- Правда буде така, як ми її сприймаємо. У нас все одно нічого нема такого, чим би ми могли зупинити процес… 
- А навіщо ж це все? Я думала, що ви?... 
- Щоб він був щасливий… Щоб він був не в’язень хоч тепер, а як буде вільним, то в наступний раз вільним і народиться… Може, навіть серед нас вільним народиться. 
- Він хоч нас не чув?.. – перелякано спитала Злата. 
- Ні. Він відключається швидко. Але все ж ми підемо з ним до води… Тільки не до міського загидженого каналу, який він бачив, а туди… Де живе його мріяв… 
- Покажете як туди дістатися? Я ж також хочу побачити… Я й досі не знаю, як до своєї такої мрії дістатися… 
- З тобою сходжу… Візьмемо тебе з собою, думаю, малий не  заперечуватиме… А ти йди до своєї мрії так, як тебе  вчать… Тебе ж і так веде за руку добродійка… Вона безмежна, вона вічна… Вона у всесвіті… Ти ж і живеш тут з самого дитинства для того, щоб не  втратити з нею зв’язок… Щоб бути постійно з нею і серцем і думками… 
Перед тим, як повести хлопчика до вод його майбутніх кораблів, лісова добродійка взяла в руки його кораблик… Хлопчук минулого разу навіть не забрав його… І вона тепер берегла цей кораблик наче святиню… Вона  відновила його, вона обережно обдивлялась біле його вітрило із криваво-червоним маленьким знаменом на кінці. 

Тихі, яскраво-сині води. Тут живе спокій. Тут живе мрія. Тут він плаватиме на своїх кораблях і вдивлятиметься у горизонти… Він слабкий і зморений сидить на березі на колінах у лісової добродійки. Вона обіймає його і від її білого одягу йде приємний м’який холодок. 
- Ти плавати уже вмієш? – спитала вона, трохи схиливши голову до хлопчика. 
- Ще ні. Мене ніколи цьому не вчили… 
- То слід навчитися б… Ти ж хочеш бути капітаном, то маєш уміти й самому   плавати, маєш знати вітри, уміти правильно тримати вітрило, знати морську глибінь… І цьому ти навчишся… Сьогодні почнемо з плавання. 
Хлопчик відчував себе у воді. Вона була захолодна для його розмореного сонцем тіла. Він відчував холодок і прозорінь під собою… Руки і ноги неквапно рухались. Йому важко було втриматись на воді, але він долав себе і вчився… Йому хотілось попливти! Хотілось побачити у світлих очах лісової добродійки усмішку… Такої чарівливої усмішки в очах він не бачив ще ні в кого. В його місті люди не вміли сміятися й усміхатися ні губами ні очима. 
За плаванням він опанував і веслування. Тепер міг правити човном. 

Опісля цього вже довго не бачив моря. Лісова добродійка просила його працювати в оранжереї, де вирощували квіти. Спочатку хлопчик опанував найважливіші навички, щодо догляду за квітами. Він знав яку квітку коли найкраще полити, чим підгодувати, як обрізати… Він оцінював квіти.  Розважав про те, за якими квітами краще і цікавіше доглядати… І ті квіти, які він завжди лишав поза увагою  зоставались йому. Ті квіти, до яких він і підходити не хотів, бо цвіли вони надто блідим цвітом чи були надто дрібні, чи надто марудно за ними доглядати було – ось до таких  квітів його завжди і направляла лісова добродійка. Він не міг опиратися її волі. 
Але все ж,  як би там не було і які б він квіти не доглядав, йому подобалось плекати життя. 
- Я хочу вже до моря, до човна, будувати корабель і вчитися керувати ним… - пожалівся він одного вечора лісовій добродійці. 
- Ти ще цього уроку не засвоїв, мій хороший, - м’яко сказала вона. 
- Але що тут засвоювати?! Нащо мені квіти? Я ж не квітникар! 
- Ти так і не зрозумів… Тобі ж подобається плекати життя  в цих квітах? 
- Так… Але який це має стосунок до кораблів і до моєї мрії… 
- Ти ще оцінюєш квіти… Не розуміючи, що я тобі даю ті, до яких ти не хочеш, з якими марудно… 
- Навіщо ви так знущаєтесь із мене?! 
- Не знущаюся, я  просто не маю іншого способу пояснити тобі, що все, котре зростає в цьому світі прекрасне… Все з чим тебе він знайомить – прекрасне…  
- І ті дрібненькі бліді квіточки, за якими дуже марудно доглядати… 
- Так. Ти спробуй не казати при них, що з ними багато клопоту і вони бліді й невиразні… От тоді побачиш як вони тобі зацвітуть! 
- Це тільки ваші квіти так можуть? Вони чарівні? 
- Ні, дитино, всі вони однакові квіти у цілісінькому світі… Однаковісінькі… Просто спробуй і все. 
Коли ж хлопчик на власні очі побачив, які то квіти, коли їм не говорять, що вони бліді й дрібненькі… Сьогодні він прийшов поливати їх із добрим словом… Вимовив воді кілька разів дяку за те, що вона поживна і прохолодна, за те, що вона лікує,  оздоровлює і живить його прекрасні квіти…  Квітка, котра розкрилась йому на долонях… Була велика і яскрава… Хлопчик з несподіванки аж зойкнув… Це була такої краси квітка… А він вважав, що ці квіти погано цвітуть і з них взагалі ніякої ні  користі, ні краси. 
- Тепер ти зрозумів мене? – усміхнулась лісова добродійка. 
- Зрозумів… І тепер розумію, що їх марно оцінювати, бо кожна з квіток у цій оранжереї унікальна і прекрасна… 
- Так само як і ви… Люди… 
- Отже, і мої батьки були такі? – спитав хлопчик не вірячи. 
- Так… Вони просто не розуміють цього… Вони просто в’язні того міста… 
- І чи можна їх якось звільнити, вирвати, витягнути звідти? 
- Тільки, мій хороший, якщо вони самі захочуть… Ніхто не може бути в’язнем, якщо сам цього не хоче… Кожен щасливий і нещасний із власної на те волі… 
-  Але ж батько мій… Він не зі своєї волі терпить  ув’язнення у місті… 
- Якщо не вирвався досі – значить зі своєї волі. 
- А чи я зможу колись побачити свою мрію, чи поведу колись корабель по тих водах,  де я вчився плавати? – перевів хлопчик розмову на інше. 
- Звісно ж… 
- Але я чув, про що ви говорили з моїм татом… Я читав десь, справді читав, що терен, яким огороджене місто  нагороджує того, хто пробирається крізь нього багатьма хворобами, що призводять до смерті… 
- Може й так. Я скільки ходила крізь той терен, скільки я кололась ним – і диви – жива! – зблиснула очима лісова добродійка… 
- Я ж також потрапив  під його дію, то чи ви вилікували мене? Чим? Як? 
- Ти сам  вилікував себе, мій хлопчику… Вже давно вилікував… 

Хлопчик знов повернувся на берег, де попереду лежала тільки ясно-синя чиста вода… Він мріяв пройти між цими чистими берегами на кораблі… На його мрії-кораблі… Він день у день шукав ліс… Знайшов... Пошуки його не були довгими… А що був надто малий і часом слабкий для того, щоб і гілку з дерева потягнути по землі, то лісові брати йому допомогли… Вибудували разом корабель… А малий тим часом і вітрило для нього зробив… 
Спустили його на воду на світанку… Малий відчув, що то вже не мрія-корабель… То щось набагато більше… Він цей корабель і команду не вимріяв, не марив у сні… Це все було його і було належне йому на яву… 
Корабель спокійно розрізав прозористу синь моря… 
На березі стояла лісова добродійка із світлими усміхненими очима. Вона проводжала його у далеку путь… Проводжала білим-білим наче зоря сукном свого одягу, усміхненими очима і усмішкою на губах… М’якою, ніжною материнською усмішкою… 
Корабель на чолі із своїм капітаном плив все далі і далі. Води ставали то темніші, то світліші… І врешті… Малий капітан побачив щось схоже на їхній брудний міський канал… Але той канал був набагато ширшим ніж він уявляв його собі… Він був чистий і рівно поблискував проти сонця, вітаючи капітана мрії на його кораблі під білим вітрилом. 
Коли рух треба було стишити і можна відволіктися на мить, малий капітан брав фіолетові чорнила, якими писала і лісова добродійка і починав свою розповідь на білому папері… Тепер він міг не турбуватися, що батьки спитають його про те, куди він використав аркуш паперу… А використав він не один аркуш паперу… 
Корабель просувався міськими каналами, наче судинами… Під поглядом капітана мрії місто світліло. Сірість змивалась зі стін, лишаючи по собі  кольори… 
Ні, він не визволитель цього міста, до визволення  місту ще далеко… Та й що місто… Місто – це люди… І кожен з цих людей має визволитися сам, повинен сам стати творцем, капітаном мрії, аби визволитися остаточно… 
Капітан мрії водить маленькою ручкою по написаних уже рядках… Читає… Він більше за все зараз хоче, аби поряд із ним на палубі корабля, під білим вітрилом, стояла лісова добродійка… Вони, ті, хто були зараз на кораблі – визволені… Кожен списав не одну сторінку дрібними літерами… Аби визволити це місто, що сіріє обріями перед ними… Але кожен сам як і він капітан мрії, має стати творцем… Він залишиться серед лісовогго братства і як і лісова добродійка допоможе хоч би ще одному в’язню стати  творцем… Вітер наповнив своєю силою біле вітрило. Корабель летить вперед, залишаючи по собі місто, що потроху вертається до життя, яскравіє й скидає з себе мертві пута… 
Кінець  твору




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше