Глава 16

Мілана

Вранці Влад був удома, як не дивно. Як я це зрозуміла ще лежачи в ліжечку, запитаєте ви, та дуже просто – тільки брат може спалити яєчню. Сходила в душ, одягла домашні капці та спортивний костюм і пішла рятувати наш сніданок.

- Ммм... А чим у нас так смачно пахне? – запитала я, як тільки зайшла до кухні.

- Мілка, та ось хотів вибачитись за те, що зник на кілька днів і не приділяв тобі уваги, але, напевно, сковорідка в нас зіпсувалася. Яйце згоріло, – спробував виправдатися братик.

- Ну так, звичайно, саме сковорідка винна, – засміялася я, округлюючи очі. – Значить так. З тебе прибирання цього неподобства та свою фірмову каву. І ти можеш із чистою совістю вважати, що я тобі пробачила.

- Точно-точно? – посміхаючись, перепитав Влад.

- Точно, але… Якщо ти прямо зараз мене не обіймеш, то можеш навіть не розраховувати на те, що поділюся з тобою млинцями, – говорила я, а сама вже діставала молоко з холодильника.

- Маленька, ти в мене найкраща! Я тебе просто обожнюю, – сказавши це, брат мене міцно обійняв.

- Ей, – засопіла в нього під рукою, –  ти ж мене розчавиш і не буде кому тобі млинці смажити, – легенько пхнула Влада в живіт.

Для того, щоб мені було веселіше займатися приготуванням сніданку, брат увімкнув музику. Ми, пританцьовуючи та підспівуючи улюбленим хітам, хутко впоралися зі своїми задачами. Навіть не забули зателефонувати бабусі. Вона, до речі, добре себе почуває, але додому поки не збирається. 

Коли ми вже майже закінчили з їжею, на телефон прийшло смс:

"Лана, нагадую, я за тобою заїду об одинадцятій. Будь, будь ласка, готова до цього часу".

Ой, а я майже забула про те, що ми вчора домовлялись. Просто коли я з Владом, то час летить непомітно, а всі переживання відходять на другий, а то і третій план.

"Добре. Тільки не під'їзжай під будинок, чекай мене за рогом. Не хочу потім пояснювати своїм хто ти й звідки я тебе знаю. Весь мозок же винесуть"

"Домовились. Як буду на місці, напишу"

Мені пощастило, брат був зайнятий миттям посуду і не помітив мого переписування, а то від запитань не мідмазалась б. Не скажу, що він так суворо мене контролює, але… Влад, є Влад.  

Подякував за прекрасну компанію, пішла до себе в кімнату. Так, стиль одягу – спортивний. Хм, подивилась на себе в дзеркало. Ні, це звичайно спортивний костюм, але в ньому я могла лише перед домашніми ходити. 

Відкрила шафу. Після Наткиної ревізії я в ньому ще не прибирала, тому зверху, як тільки відчинила дверцята, на мене вивалилось щось м'яке – то були капці. Дивно, а як вони там опинились? Відмахнувшись від зайвих думок, почала перебирати одяг.

Довго корпатися не стала. Вийняла лосини та теплу кофту з капюшоном. Спочатку хотіла вдягти футболку, але передумала. Щось сьогодні небо хмуриться. 

Зав'язала волосся в високий хвіст і пішла донизу. Намагалася йти повільно і тихо, щоб не потрапити брату на очі.  Глянула на годинник. Ой, вже майже одинадцята!

- І куди це ми збираємось, а я не знаю? – запитав ззаду Влад. Я аж підскочила на місці від несподіванки.   

- Владику, не ми, а я. І ще раз так налякаєш, не буде в тебе більше сестри. Хух.

- Лано, а якщо серйозно, куди ти зібралась? – уже суворіше поцікавився братик.   

- Владику, ми домовилися з друзями з групи сходити до парку, – ну а що? Адже майже правду сказала. Ну, подумаєш не з друзями, а всього з одним другом, але Владу про це знати не обов'язково, а то не пустить. Я його знаю.

- Давай я тебе підвезу, мені якраз у той бік треба, – ага, так я й повірила. Хоче подивитись що за друзі у мене такі. Ні, братику, цього разу без тебе.

- Владе, я на автобусі. Зараз ось каву доп'ю і піду, а ти збиратимешся ще пів години, – сказала я, зробивши при цьому жалісливу мордочку.

- Гаразд, але з тебе вечеря, – сказавши це, чмокнув у волосся. Начебто пронесло.

Через 5 хвилин прийшло смс "Виходь, я на тебе чекаю!"

- Владику, я пішла, не нудьгуй, люблю тебе.    

- І я тебе, маленька. Довго не гуляй, бо здається дощ скоро почнеться, – о так, у цьому весь мій брат, завжди має останнє слово залишитися за ним.

Повернувши на сусідню вулицю, побачила Ніка, який стояв притулившись спиною до машини, говорив телефоном. Щойно він мене побачив, усміхнувся, махнув рукою. Хлопець був у темних джинсах і білій футболці. Він швидко попрощався з людиною на тому кінці трубки:

- Угу, добре, бувай. Так, добре, бувай, говорю, – потім вже мені, – привіт, ти дуже гарна, втім як і завжди. Ну, що ти на мене так дивишся. Друзям можна говорити один одному компліменти? – я погодилась, кивнувши. – А ще друзям під час зустрічі належить обійматися. Не смійся, я читав у розумних книжках. Добре, добре, не читав, – але все одно розкрив руки для обіймів.

А я підійшла та обійняла. Ще й щоку чмокнула. Не знаю чому я так зробила, але мені здалося, так було б правильно.   

- Я це теж у розумних книжках прочитала, – посміхнулася я. Посадивши мене в машину, обійшов і теж сів.