Глава 26

Нікіта

Мама у своєму репертуарі – приїзд сестри у нас свято року. Ні, я звичайно розумів, що вона в нас столична "баришня" і навідуватись додому може не так часто, але до чого тут я? 

- О, і ти тут? – запитала Валерія, як тільки я зайшов до родинного гніздечка.

- А куди ж без мене? Хто у мами найулюбленіша дитина? – не зміг втриматись, щоб не підколоти сестру.

- Ууу, тобі досі мама сопельки підтирає? А я думала, що ти виріс, але – ні, як був тюхтієм, так їм і залишився, – насміхалася вона.

- Любі мої дітки, я вас обох сильно люблю і мені дуже боляче спостерігати за вашими сварками, – промовила ненька.

- Ну що ти, мамо, які сварки? Це в нас стандартне привітання, – запевнив я.

- Угу, дуже за Малим скучила, – підтримала Валерія.

- А, ну тоді добре. Почекайте декілька хвилин і обід буде готовий. Ніку, тато у своєму кабінеті. От він і справді хотів з тобою поговорити, – повідомила мама.

- Добре, зараз зайду до нього, – промовив я, обійшов Лерку по дузі, бо в цієї особи виставить розуму, щоб поставити мені підніжку. 

Стосунки в нашій родині теплі, я б навіть сказав дружні. Всупереч постійним припікання зі старшою сестрою, ми любили один одного і в важку хвилину завжди готові були підтримати. Але непосидючість Валерії та її нестримний характер колись доведуть дівчину до неприємностей.

- Тату, привіт! – привітався я, як тільки зайшов до кабінету. – Ти хотів мене бачити? 

- Синку, проходь та обійми мене, – ой, щось мені не подобається початок розмови, але все ж таки виконав прохання.

- Що за невідкладні справи? – поцікавився я.

- Розумієш, Нікіто, ми з мамою не молодіємо, а онуків дуже хочемо, – ну все, приїхали. Я ще б зрозумів, якби цю розмову розпочала мама, але від тата такої підстави не очікував.

- Так Лерка старша, всі питання до неї, – спробував пожартувати я.

- Синку, синку, ти продовжиш нашу сім'ю, а твоя сестра піде в іншу, якщо її хоч хтось візьме заміж, – сумно промовив батько.

- Так мені тільки двадцять один рік, до чого такий поспіх? – не міг зрозуміти я.

- Добре, але обіцяй мене не видавати, – кивнув, приймаючи умови. – Ваш консьєрж мені доповідає про тебе: коли, з ким і як надовго ти приходив додому, – випалив тато.

- Ого! Невже я не заслуговую на твою довіру? – запитав у нього.

- Після твоєї витівки з армією, я очікую від тебе чого завгодно, – чесно сказав він.

- Але слідкувати за мною це вже трохи занадто! Ти так не вважаєш?

- Це зараз не головне! Мені доповіли, що останнім часом ти часто перебуваєш в компанії однієї молодої особи. Сам розповіси, чи мені й тут підключати свої зв'язки? 

Ну я і виклад все, як було. Не забув уточнити, що дівчина збирається зі мною тільки дружити, на що батько якось дивно посміхнувся, але пояснив свою реакцію.   

- Твоя мама теж від мене довго бігала, пропонувала дружбу, але не змогла встояти переді мною, – згадуючи минуле, посміхнувся він.

- О, я й не знав.   

- Що думаєш робити? – поцікавився батько.    

- Маленькими кроками завойовую її довіру, – відповів я.    

- А може ти її до нас приведеш?     

- Думаю, що цей крок ще дуже рано робити.    

Не хотілося злякати Карамельку сімейними вечерями. Ні, мама й тато привітні та нічого їй поганого не зроблять, але лячно було за себе. Лана просто не могла не сподобатись батькам, а от мене б зробили монстром, який постійно щось робить не так.

- Але ти все ж подумай про це, – наполіг він, довелось кивнути, погоджуючись. 

- Ти мамі поки нічого не говори, добре? – тато підтримав цю ідею, адже чудово знав свою дружину. Їй тільки дай привід, вона з Карамельки не злізе. Лерка уїхала, а тут ще одна донька, ну в перспективі.

Сімейні посиденьки не стали довго затягувати, всім потрібно було бігти в справах, та й Валерія почала канючити, що втомилася з дороги. От одного не розумію, чому їй треба весь цей час жити в моїй квартирі, коли вона завжди залишалася у батьків. 

Завіз сестру, а сам поїхав на тренування. Просто якщо ми у двох повні енергії, то може статися маленький армагедон в моїй квартирі. Коли повернувся, відразу пішов в душ. І тільки увімкнув воду, як почув, що у двері хтось подзвонив, напевно Валерія знов щось замовила із ресторану. Така маленька й худенька, а їсть як слон. Сестра персона розпещена, тому звичайна яєчня це їжа для бідняків. Ну так, куди ж нам до королеви? 

- Пупсику, до тебе прийшли, – от дідько! Я ж просив її мене так не називати. Ну подумаєш, я був товстеньким в дитинстві, але зараз я виріс і взагалі тепер не схожий на ту страшну іграшку, яку дають малюкам, щоб не плакали. 

Швидкома перевдягнувся і поспішив вийти. Цікаво, хто це міг до мене прийти. Я наче нікого не чекав.

Вийшовши до коридору, виявив відчинені двері, за якими нікого не було. 

- Валерія, а хто приходив? – запитав я, заходячи в кімнату, яку їй виділив.