Глава 8

. ЇХ

У містечку Деражні церковний будиночок священика Стопневича стояв на самому березі ставка. По другий бік вулиці стояла дерев’яна, темна, перекошена церква; замість дзвіниці височів на чотирьох стовпах невеликий навіс; гратчаста ограда-баркан, що оточувала зарослий бур’яном цвинтар, була в багатьох місцях зруйнована.

Догоряв теплий весінній день. На невеличкому батюшчиному дворику стояла тачанка; пара буланих коней ретельно жувала накладену в неї запашну прив’ялену траву. У затінку каштана, за круглим столом, на якому було повно мисок, тарілок, кухлів, ще й великий горщок галушок, сиділи господар дому, отець Михайло, з своєю матушкою Меланією, і двоє гостей — старенький отець Семен Дерляи-ський із сусіднього села Кальної Деражні та син його Хоздодат, які заїхали до сусіда по дорозі в Шаргород.

Отець Михайло був високий, широкоплечий чоловік, який ще зовсім не постарів, з широкою сріблистою бородою й добродушним обличчям, що промінилося надзвичайною сумирністю та любов’ю; на ньому був білий полотняний підрясник. Маленька, худенька попадя в темній перкалевій сукні, запнута хусткою, здавалася проти батюшки старою бабою.

Хазяйська дочка, дуже гарненька й симпатична молоденька дівчина, то присідала до столу, то приносила разом з наймичкою немудрі страви — мамалигу, бриндзу й шарпанину,— то прислужувала гостям. Попович Дерлянський був цілковита протилежність до худенької, згорбленої, невеличкої постаті свого батька з ріденькою борідкою й миршавою кіскою, що стирчала на потилиці хвостиком угору. Цей Хоздодат був високого зросту, досить міцний, але грубий, незграбний, вайлуватий, неначе його постать витесали з колоди й не пообрубували навіть країв; чорний чуб стояв на його голові скуйовдженою кучмою. Обличчя поповича можна було б назвати навіть гарним, коли б не грубість і простота його рис та не занадто вгодовані ланити. Принаймні попович вважав себе не за останнього кавалера, бо чорні вусики його були старанно підкручені, а з-за бурсацького підрясника горіла на шиї червона хустка.

Після двох-трьох чарок горілки лінива, апатична розмова почала потроху жвавішати.

•— Старенька ваша церква, отче,— мовив дідусь Дерлян-* ський,— от-от упаде і баркан розвалиться...

Попович голосно засміявся й возгласив: *

Бридота запустіння!

Ох-ох-ох! — зітхнув господар Стопневич.— Бачу й со-крушаюся зело... Але що убо содію? Звертався до його-мосці маршалка — закричав, що він не має бажання підтримувати схизматицькі храми... Клопотався в консисторії, але скудність засобів не спонукала її до дбайливості... а па-, рафіяни... що вони зможуть? Убогість, неміч, виснаження... Останні грунти в селян одрізують...

І церковну ругу переполовинили,-— докинула матушка,

Біда, видно, кругом,— сумовито похитав головою ді-дус£-гість,— у мене церковця бадьоріша... а й то побоююся/ Ксьондз підкопується, щоб її перенести в болото, на її місці костьол будувати... Думка така, до Києва б поїхатд, та ох! Сильний князь світу сього!

Часи! Скоро в полотняних ризах правитимем,— поник головою отець Михайло.— То це ви, отче, й зібралися з синком до Києва.

Ні. Тепер поки що до Шаргорода. В семінарію28.." везу цього телепня, цього стультуса,— просто єгипетська кара.

— Гм! — потупився понуро попович і з допомогою двох пальців витер соковито свого носа, а потім вийняв з кишені велику клітчасту хустку й витер нею пальці.

А що там скоїлося? — співчутливо спитав батюшка.

Пригода якась, чи що? — чуло додала матушка.

— Пригода,гірко похитав головою гість,— уже така пригода, що тільки руками розведеш... За погану поведінку вигнали сина з семінарії...

В цей час до столу підійшла, Олеся з глечиком чорного пива, поналивала його в кухлі й почала підносити їх, низько вклоняючись, гостям.

Усі взялися до пива.

Ну, то що ж ви думаєте? — поцікавився батюшка.

— Думаю ударити чолом превелебному отцеві, щоб зглянувся... Нехай краще всипле йому канчуків з копу та назад прийме... Я й провізію везу.

— Я на канчуки ие пристаю..,— похмуро буркнув попон вич* " Так на що ж ти, блудний сину, пристаєш?,, Реку тобі паки і паки: виженуть із семінарії — не вертайся і в отчий дім, бо вижену. Що мені з тобою творити?

Воззріть на птиці небесні, іже не СІЮТЬ, не жнуть,!.*— почав був глибокодумно молодий філософ.

— Ох ти, птах безперий,— обірвав його отець Семену*4—* якщо йогомосць не змилується — у дзвонарі підеш!

— Vanitas vanitatum, сиріч марнота марнот: і від пастушого жезла прикликав господь своїх слуг на царство...

— На царство? Тебе на царство?

Отець Михайло й матушка поблажливо засміялися, навіть Олеся усміхнулася од такої’ гадки.

— Ох ти ж дурень бота вишнього! — обурився отець Семен.— Од семінарської лози тебе б на царство?

— Це фігура уподобления,., в красній елоквенції.,.-— трохи образився Хоздодат,— а я можу й оженитися...

— Оженитися? — скрикнув його батько.

— А чому б і ні? Я можу...

— Та хто піде за тебе?

— Ого! Приїду, прочитаю на службі божій апостола. попович крекнув, набрав поважного вигляду й кинув багатозначний погляд на Олесю; вона засоромилась і відійшла вбік...— Ну, цанна заслухається, а батько її поклопоче, щоб мене висвятили на диякона.

— Ех, паничу,*— сказав отець Михайло,— гіркий тепер хліб ієрейський, а що дияконський, то і в пельку не йде.

— Не хлібом єдиним живе людина...

— Тьху! — не втерпів отець Семен і, крикнувши синові: "Мовчи, дурню!" — почав прощатися.

— Куди ви? — запротестувала матушка.-** Переночували б краще, а то проти ночі храни господи.

— Ой так, превелебний панотче,— обізвалась і вельми старенька бабуся, що підійшла допомогти прибрати з столу.— В кожному лісі — по банді, а отаман на вогненному коні літає, та ще в одну мить — і тут, і там...

— Та і в нас чув я всякі страхіття про якогось чародія-розбійника, — обізвався отець Семен.