Глава 18

XXII

Пан Бойко зненацька рикнув, витираючи серветкою і шйю й червоне, лиснюче від поту обличчя.

— Чи правда, панове, що нашого пана маршалка спалили й пограбували, а його чарівну дружину вкрав отой шельма Кармелюк?

Ім’я гайдамаки знову привернуло увагу всього балакучого товариства.

— Та як же не правда? Істинна подія, навіть зареєстрована! — відповів тоненьким, жіночим голосом пан асесор.

— Як же начальство потурає такому гвалту? — заревів Бойко.

— Та заспокойтеся, панове! — обізвався, посміхаючись, наглядач тюрми.— Зграя перев’язана, і головні заводії сидять уже, забиті в колодки й ланцюги, у мене в дворі...

— Ого, та невже? Чого ж пан мовчить і не скаже про таку радість? — почулися голоси меншості; більшість же,

почувши це, якось збентежено і ніби навіть засмучено притихла. Олеся поблідла й почала пити холодну воду, намагаючись угамувати хвилювання; матушка Меланія зітхнула; худа, схожа на тараню Федулія розгублено повела довгим носом і промовила співучо: "Ой мамусю!" Сама тільки молоденька диякониха чимсь захоплювалась і шепотіла, поблискуючи своїми оченятами: "Ох, як цікаво!"

— Дуже добре, дуже добре! ревів, розкотисто регочу-чи, пан Бойко.— І цей протобестія Кармелюк сидить теж у пана?

— На жаль, ще ні... Але його, напевно, піймають.

— Гм! Гм! Погано! Поки не розчавите ту гадину, та так, щоб і шкура її по всіх базарах тліла, до того часу спокою не буде!

— А того негідника-чарівника не скоро й злапаєш! — зауважив шляхтич.—Його треба бити срібною, із святого хреста вилитою кулею, та й по смерті пробити ясеновим кілком, щоб не ходив упирем... А то однаково кров людську хлептатиме.

— Звірі! — прошепотіла невідомо до кого побілілими губами Олеся.

— Не бисть сьому, паки і паки реку! — промовив протодиякон досить голосно.

— Отче Абакуме! — докірливо зауважив йому благочинний.

Але при тому гаморі, що знявся, шляхта не могла почути ні диякона, ні благочинного.

Пан Бойко гримів:

— Неодмінно хочу побачити цих ракалій і кожному шельмі харкнути в очі!

— Покажу, з приємністю покажу їх усім... Тільки плювати на них за статутом не можна! — посміхався наглядач.

— А що мені статути? Відьмі під хвіст!

— Ловко! — пирснув сп’янілий франт.

Прибічники пана Бойка покотилися від реготу.

— І ми з панством: я неодмінно хочу побачити злочинців! — звернулася городничиха до наглядача.

— О, з превеликою радістю,— обізвався той.

— А^ пані не злякається? Гайдамаки страшніші за чорта!—сказав економ, сусіда городничихи.

— Під прикриттям панським — ніколи! — відповіла та, усміхаючись.

— Ох, любки, панєнки! Підемо й ми подивитися, підемо! Цікаво! — не могла всидіти, підштовхуючи своїх сусідок, мЬлбда диякониха.

Нарешті, коли обід закінчився, останню здравицю за гостей було випито й господар, підвівшись, почав хреститися широким хрестом, несподівано увійшов до зали вістовий, який допіру прискакав, і вручив тюремному наглядачеві пакета.

Наглядач розкрив його і став пробігати очима папір. Всі насторожилися.

— Що? Що там написано? В чім річ? Небезпека якась? — посипались з усіх боків запитання.

— Ніякої небезпеки, а встановлення належного спокою! — промовив наглядач урочисто...— Дістав наказ приготувати цих гайдамаків, щоб негайно вирядити до Кам’янця; підводи й цілий загін для конвою мають незабаром прибути... Отже, якщо шановне панство бажає, то тільки зараз можу показати розбійників,— бо муситиму потурбуватися приготувати надійний склеп для архібестій: схопили Кармелюка і його, з закованими руками й ногами, вже везуть сюди.

Всі завмерли від несподіванки:^ якийсь болісний звук, неначе протяжне зітхання, вирвався з усіх грудей і завмер у гнітючій тиші...

Гості вирушили гамірливою компанією подивитися на цікавих розбійників.

Перед вів, як хазяїн міста, пан городничий разом з наглядачем тюрми; за ним тяглися: пан Бойко, справник і асесор, дами йшли ще далі, коло шляхетних пань увихалися економ і два шляхтичі, і тільки диякониха, Олеся й про-тоієрейська дочка тримались окремо, трохи на віддалі від решти товариства, бо городничиха ясно показувала* що вважає себе за справжню аристократку й уникає зближатися з попадями та попівнами.

Олеся йшла неначе уві сні, тримаючись за руку подруги Марії. Вона не розуміла, чого йде до тюрми, що її тягне туди, що вона сподівається там побачити. Але якесь незрозуміле бажання побачити хоч тих людей, які були вкупі з ним, а може, побачити й Кармелюка, хоч у кайданах, • хоч в арештантському сіряку,— тільки це бажання й штовхало її вперед.

Звістка про арешт Кармелюка тяжко приголомшила Олесю і порвала вмить у її серці чарівно-співливу струну... Тепер вона жалісно тремтіла й сповнювала дівоче серце болісним стогоном...

Всі ці дні по приїзді до Літииа Олеся провела в якомусь солодкому напівсні. Вона мало розмовляла з тими, що її оточували, а коли й говорила, то усміхалась і рухалася з такою ніжною обережністю, немов несла в своїх грудях кришталеву чапіу, повну чарівничої вологи, краплини якої боялася розхлюпати...

Та найприємніші хвилини для неї наставали тоді, як маленький будинок отця протоієрея поринав у мирний сон і Олеся могла зоставатися сама з собою і з тим чарівним почуттям, яке розквітало в її душі... Зімкнувши очі, вона поринала в якусь солодку дрімоту: то не був сон, але не було й неспання, то не була й виразно усвідомлена дума чи мрія... Чого хотіла Олеся? Вона не знала, але думала весь час про нього і тільки про нього! Кожне слово, кожна дрібниця їхньої недовгої зустрічі спливала перед нею надзвичайно виразно, за кожним невимовленим словом уява розгортала довгий сувій міражних картин... Як білі весняні хмари, пливли її неясні марення в голубу глибочінь, заколисуючи й сповнюючи солодкою тугою всю її істоту... Одне тільки виступало ясно з того туманного моря: бажання побачити його.