Глава 19

XXIII

— Ну, ми наче на світ народилися,— заговорив перший, розминаючи руки й ноги, Андрій.— Думали — вже зовсім пропадемо... Навіть чортове панство намірялося тішитися нашими муками. І зненацька — чудо, нечуване, небачене... Тільки батько наш рідний здатний на такі чудеса!

— Еге ж, батько,— підхопив Дмитро Гнида, який по міг і досі простити Андрієві, що той залишився, не дивлячись на явну небезпеку, аби дослівно виконати волю отамана.— А от через твою дурість батько змушений був іти під багнет супостата!

— Було б стримати батька,— зніяковів Андрій.— Я б з радістю витерпів за нього будь-які муки!.. Звичайно, моя голова не варта ні краплі отаманської крові.

— Варта, любий, варта...— ласкаво обізвався Кармелюк.

— Та як це сталося? — звернувся другий з колодників до Гниди.— Думаю, думаю і в тямки не візьму... Коли нам оголосив той чорт збиратися до Кам’янця, то я собі подумав: "Ну що ж, кінець!", а як вийшов на дворище та глянув на уланів... "Що,— думаю,— за дідько? Знайомі все люди!.." А по вас, дядечку, одразу таки признав, що це свої... Мало-мало не крикнув: "Слава богу!"

— Ото, бовкнув би! — усміхнувся Гнида, і все товариство розсміялося.—А як уже це все сталося, хлопці, то от... Почастуй лишень ще келишком, щоб промочити горлянку,— підморгнув він найближчому.

Спорожнивши келих, солдат крекнув, витер і поправив вуса і, затягшись люлькою, почав з належною гідністю свою розповідь:

— Ну, ви, братчики, спочатку все самі знаєте, а от, як тільки вивів нас Онисько в сад, та через секрет, за хвіртку.

8а му.р,—ну, перевели ми дух. Тут уже стояли наші копі, і ми розсипним строєм в кар’єр до руїни... дивимось, а батько вже там... "Що, хлопці,—питає,—чи все гаразд?" — "Слава богу,— кажу,— от тільки Андрій з трьома зостався!" — Сполошився наш пан.— "Та їх же замордують... Як же ви сякі-такі товаришів покинули?"

Кармелюк, поринувши в роздуми, тільки усміхнувся на цю фразу й знову заглибився в себе.

— Що ж,— кажу,—кликав, тяг його за собою, а він уперся, як бик. Не загибати ж усім через дурнів!..

— А ви, дядьку, обережніше! — ображеним тоном зауважив Андрій.

— Так, правда,— підтримав, немов прочумавшись, отаман.— Андрій чесно викопав свій обов’язок... Ти ж,. Дмитре, сам добре знаєш військову дисципліну. Наказ дано "в багнети" —і марш, не роздумуй! От і тут Андрій з товаришами прислужився добре всім і тобі теж: вони затримали ворожий загін і вам дали можливість відійти... Я не сподівався нападу вночі і велів ждати мене, і от вони не побоялися підставити під обух свої голови і тим урятувати товаришів і отамана!

— Правда, правда! — жваво загомоніли кругом.— Спаси

бі їм! Добрі вони, славні товариші!..

— Еге! — мотнув головою Дмитро.— Як подивлюся тепер, то чи не вийшов з мене самого дурень? їй-богу! Отаман це по справедливості, як по артикулу... А я, виходить, мозковинням сплохував... З’їла б його муха! То ти, брате Андрію з товаришами, пробачте мені на слові...

— Що ви, дядьку! — обізвалися задоволені похвалою отамана гайдамаки.

— Так от,— провадив Дмитро,— намагаючись загладити невигідне для себе враження.— Затривожився пан отаман, а за ним і ми всі... Стали думати й гадати, яким би манером урятувати з полону товаришів... Один з челяді мар-шалкової, Максим Грець, отой он білявий, що пристав до нас,— показав він порухом брів,— так він доповів тоді, що достеменно, мовляв, чув, як маршалок казав, що ескадрон уланів стоїть в Н., що частину його він викличе до себе, а частина там зостанеться, і що коли кош впіймають, то щоб везли до Літина, де буде й комісія. Батько наш, треба правду сказати, побивався за вами найдужче, ходив, руки ламав, а нарешті таки додумався: "Гайда,—каже,—в Руд^ ню, де ночують улани, ми до світанку ще встигнемо там бути..." — "А що,— питаю,— накажеш: позаколювати їх, як поросят?"—"Ні, мені треба,—каже,—добути їхній одяг...

і краще б тихцем добути". А наш фурман і обзивається: "У мене в тому селі кума є, то я спробую до неї прокрастися та разом з нею й пошастатись по хатах, де сплять солдати... а то й приятелі знайдуться... Панові Кармелюкові кожний же допомогти радий".-— "То чи не можна викрасти одягу і солдатського її офіцерського? — питає отаман.— Велике спасибі скажу..." Подалися ми до Рудні походом, прибули — ще Віз черкав боком край неба. Засіли в гайку, а білявого послали вивідати... Слухаємо — собаки загавкали й стихли... отже, вже там... Знову загавкали, і знову тихо... Ждемо й ждемо — ні духу... Уже й небо почало синіти, вже й хмарки почервоніли — а його нема та й нема! "Ну,—гомонимо,— нарізався, мабуть, бідолаха... пропав!" А він з іншого боку крадеться з кумою...

— І кума з ним? — здивувався Андрій.

— І кума,—усміхнувся Дмитро,—а в обох за плечима по оберемку...

— Солдатського одягу? — перепитав Андріїв товариш.

— Не тільки одягу, а всякої амуніції.

— От ловко! — підхопив Андрій.

— Чого й краще! — провадив Гнида.— Зраділи ми всі, а найдужче отаман: зараз же переодягся ротмістром, зве лі і*. переодягтися й нам... та привести ще за гай два драбиняки й дві тройки панських добрих коней... Все було зроблено,

: як по щучому велінню, і ми вранці майнули перелісками до Літина; зупинившись у корчмі, недалеко від міста, смикнули оковитої в жида, підкріпилися таранькою, яйцями, салом, запили чорним пивом... а тим часом батько послав до міста гінця з папером, котрого сам написав коло стойки. В обідню пору й ми рушили, розізнавши в жида, що колодників ще вночі перевезли до міста і що там ні команд, пі уланів ніяких немає... Ну, а решту ви знаєте... Отож, виходить, кланяйтеся батькові отаманові в ноги за визволення та не забудьте подякувати й білявому.

— Спасибі, батьку! Спасибі, брате! — вихопилися у врятованих від повноти благородного почуття слова подяки.

Білявий зніяковів, а Кармелюк, поглинутий якимись неясними, безформними, несолодкими мріями, здригнув і, гадаючи, що дякують за вечерю, відповів звичне: