Глава 26

XXX

В санях на високо вимощеному сіні сиділа вродлива молодиця. Смагляве овальне обличчя її обрамляла червона хустка, пов’язана низько, майже над самими бровами, чорними й густими. Великі карі очі дивилися весело й задиркувато. Яскраво-червоні повні губи були напіврозтулені, і з-за них поблискували два разки білих, мов перли, зубів. На ній був синій халат з сірим смушевим коміром, перетягнутий у стану червоним поясом, з-під халата виглядали тільки маленькі червоні чобітки. Молодиця держала в руках віжки й, видно, збиралася від’їжджати. Осяяна рожевим вранішнім промінням, красуня була надзвичайно ефектна в цю хвилину, і Кармелюк мимоволі залюбувався нею.

— А де ж ваш добридень, паночку? Звідки бог несе? —

не вгавала жвава молодиця, задоволено зупиняючи погляд на красені. Кармелюк був у синій бекеші й високій сірій смушевій шапці—улюблений одяг панських економів і дрібної шляхти. " '

— Добрий день! — привітно відповів Кармелюк, злазячи з саней і охоче розминаючи спину.— Заплутався в дорозі, тепер і не знаю, де я.

— А де ж, як не в Безверхій корчмі,— усміхнулася молодиця й зблиснула сліпучо-білими зубами.

— Фу-у! — протяжно свиснув Кармелюк.— Куди занесло! От досада! Хай йому біс! А не знаєте, кралю, як мені скоріше вибратися на Дзвонарі?

— А як же не знаю? Знаю... Та тут ось так перехопитися полем...— і балакуча молодиця почала розповідати, куди йому правитись.— Та й мені туди їхати. Там моя корчма недалеко, хочете — проведу?

— Не можна, треба дати коневі відпочити: цілу ніч блудили. А куди ж вам так рано? Підождіть трохи, тоді й рушимо разом. ,

— Нема коли. Треба поспішати: цілу ніч од завірюхи ховалися, а сьогодні ж велике свято бог дав, то годиться господині дома бути.

— Чоловіка страшно? — підморгнув Кармелюк.

— Чоловіка давно в москалі віддала,—відповіла з усмішкою красуня,— сама собі господиня.

— Ой, чи так же? — підморгнув їй знову Кармелюк, мимоволі піддаючись її веселості.— До кого ж на свято поспішаєте? Пора ж іще рання... Самій їхати страшно.

— А кого мені боятися?

— Ще й чорти по землі вештаються.

— Не тільки чортів, а й самого Кармелюка не боюсь,— задиркувато відповіла молодиця.

— Го-го! — засміявся Кармелюк.— Та хіба ж він-таки страшніший за чорта?

— А мабуть, що так, коли від нього всі пани тікають.

— А ви втекли б?

— Я? — Молодиця повела чорною бровою й відповіла, блиснувши очима: — Я б його, як ниточку, круг пальця обвела.

— Де там!

— От приведіть, то й побачите.

— А приведу, їй же богу, приведу! — відповів Кармелюк, підкручуючи вуса.— Подивимось, чия візьме! Перед ним жінки, як свічки, тануть.

— Котра розтане, а котра й запалить,— і молодиця розсміялася дзвінким сріблистим сміхом і глянула на Кармелюка таким палючим поглядом, од котрого у всякого мурашки забігали б по тілі.— Тільки не забудьте корчми моєї, Уляни-московки — шинкарки в Чорному лісі... Та сідайте лишень ви краще зі мною в сани, підвезу, місця вистачить.

— І рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— відповів Кармелюк, знімаючи шапку і вклоняючись молодиці.— А до корчми заверну, і з Кармелюком,—не прогнівайтесь.

— От і добре! — красуня кивнула головою.— Глядіть же, буду чекати! — Вона стьобнула по конях і виїхала з двору.

Кармелюк розпріг коня, накрив його попоною, поклав корму й пішов до корчми. На обличчі його ще блукала усмішка. Розмова із жвавою красунею залишила в душі його якийсь світлий і радісний відблиск. Неначе дихати легше стало від блиску її зубів, од сріблистого сміху, від палахкотіння очей і веселої мови.

— От хто живе без печалі і воздихаиія. Ех, таким тільки й життя! — подумав сам собі Кармелюк і взявся за клямку дверей.

У корчмі не було нікого, один тільки молодий жид за прилавком напружено поглядав па двері. Побачивши Кармелюка, він зробив якийсь непевний рух і ту ж мить заговорив швидко й плутано:

— Ой-ой! Як рано пан устав! Чого панові? Меду, горілки чи пива — все є... Ой-ой! Все є!

— Дай склянку горілки та закусити чого-небудь... промерз.

— А здалека пан їде?

— Заблудився в лісі...

— Ой мамеле!.. Пан виїхав уночі з дому під така заві-рюка? Ой вей, така завірюка!..'Зараз, зараз, в тен момент,— перервав шинкар сам своє базікання, помітивши, що Кармелюк сердито нахмурив, брови.— Ось горілка,— поставив він перед Кармелюком кварту,— а закусити зараз принесу...

— Та ти не барись! — суворо обізвався Кармелюк.—Хліба та сала: мені хутко.

— Хліба та сала,—повторив шинкар з таким виглядом, ніби йому запропонували вчинити щось дуже ганебне,— хліба та сала! У мене для пана є чогось особливого! Чогось особливого! — мовив удруге він, підіймаючи вгору вказівного пальця і, хутко окрутнувшись, вийшов з кімнати. Минуло чверть години, півгодини, а шинкар усе не повертався. Кармелюк хотів уже був устати й податися слідом за хазяїном, коли двері рипнули і в хату ввійшов знову шинкар. В мисці він ніс жирний кусень буженини й свіжу паляницю.

— Вибачайте, пане ласкавий,—жінка десь закинула ключі, але проше попробувати кусень цієї буженини... цм... цм...т— зацмокав він губами,— це чогось особливого!

Кармелюк мовчки заходився їсти. Тим часом прислужливий корчмар поставив Кармелюкові ще й великий ківш пива. ,

Кармелюкові стало душно, тіло його неначе розімліло геть. Воно вимагало хоч короткого перепочинку...

Кармелюк знав, що вже треба їхати й далі, а тим часом його охопило якесь оціпеніння. Він нічого не думав, не згадував, а 'Тільки відчував утіху від тепла й ситості. Не поспішаючи вийняв він з кишені кисета й люльку, натоптав

її тютюном, викресав вогню ї задоволено затягся їдучим димом.

Тим часом двері відчинилися. Кармелюк оглянувся, але зараз же й заспокоївся: до шинку зайшов худий чоловічок у полатаній свитині й рудій шапці, з якої висіли клапті. Підійшовши до прйлавка, він зняв з голови шапку й,' низько вклонившись, заговорив з шинкарем про щось найпри-нижеиішим, благальним тоном.