Кармелюк

Глава 36

XL

— Не буде тої кари, якої я пе придумаю! — прохрипів він, з силою вдаривши кулаком по дерев’яному столу, вкопаному на одній ніжці в землю.— Тепер я його вже не передам москалям. Сам розправлюся з ним, своїми руками злуплю з нього шкуру! О, я пригадаю йому цю витівку!..

— Герою мій! — млосно проспівала Розалія.

— Але нагорода?.,—тут голос Янчевського понизився до шепоту й, хоч як Олеся напружувала свій слух, а не могла розібрати, що пан шепоче пані, схилившись до її рожевого вушка.

В цей час почувся з кімнат голос матушки. Олеся поспішила на поклик і незабаром, з’явилася слідом за матір’ю та двома дівчатами, які несли посуд і тацю з пляшками й склянками.

Вийшовши в сад, матушка ^очала, низько вклоняючись, розставляти перед гостями всі наїдки й питва, які тільки були в її господарстві. Олеся допомагала матері.

Але цього разу Демосфенові не пощастило як слід угамувати свій апетит.

Почувся кінський тупіт, і до воріт батюшчиного двору підкотив чудовий дормез маршалка, запряжений упростяж четвериком породистих коней. Лакей зіскочив з козел, розчинив дверці й шанобливо висадив маршалка, котрий за останні два роки ще дужче розповнів і обважнів.

— Ну, що? Сподіваюся, нічого особливого? — вигукнув Янчевський.

Маршалок не одразу відповів на запитання приятеля.

— Ху ти, душно! — передихнув він і важко сів на лавку; потім вийняв з кишені хустку, витер нею лоба, помахав собі в обличчя й тільки тоді, не звертаючи й найменшої уваги на поклони матушки й Олесі, відповів:, — Дрібничка, пане, коваль уже полагодив, можна й їхати. Але своєю жахливою новиною ти мене ніби обухом по голові вдарив. Не знаю, що й робити. Сповістити москалів?.. До Кам’янця їхати?.. Ох, мені вся кров шугнула до голови! — Маршалок розвів руками й потім заходився знову обмахувати себе хусткою.

— І до Кам’янця поки що їхати пе треба, й москалів сповіщати нема чого,— заперечив Янчевський.-5— Добре вберегли вони його!

— О,— маршалок почервонів.— До цього часу не можуть нас порятувати від розбійника.

— От саме тому ми й повинні зробити це самі.

Самі, самі! — загарячкував маршалок, і з рота його забризкала слина.— Що ж пан гадає, що я сам, у мої літа й при моєму сані, мушу ганятися за збойцею по лісах і болотах? Та про це потім... А от скажи, як їхати тепер? Скоро ніч... дорога лісова... Чи не зостатися нам до ранку тут?

— Воронь божо! — поспішно скрикнув Демосфен.— Тут серед хлопів? Що це тобі, пале, спало на розум? Ми доїдемо зараз до Вишеньок і переночуємо в пана Станіслава. Звідти й розішлемо гінців по всіх сусідах. А мені вихорем треба летіти до пана судді... вжити також заходів... Нам треба згуртуватися всім і діяти спільними силами. Жаль, що Хойнацького немає... І де його носять перуни? Зараз би пригодився... Ну, звичайно, ти, пане Станіславе, й літами своїми, й своїми чеснотами досить послужив вітчизні, і ми повинні берегти твоє життя для...

—— Спасибі, спасибі, друже...—пробурмотів зворушеним голосом маршалок, обіймаючи Янчевського.— Але я завжди готовий... життя за шляхетство й вітчизну... тільки допоможи мені сховати дружину в безпечне місце... її... її... вона не знесе...

— Я відповідаю своїм життям за життя нашої крулеви. Але нам треба з’єднатися всім, закликавши до того й вірних слуг, вистежити негайно лігво проклятого пса, оточити його з усіх боків і влаштувати знамениту облаву! Судячи з розг повіді панського економа, видно, що в шельми немає ще ні грошей, ні людей, а тому, якщо ми не будемо гаяти ні години й одразу приступимо до діла, то, ручуся своєю честю, через тиждень диявол знову буде в моїх руках!

— О, так, так! Ти не тільки Демосфен, а й Соломон наш! — захоплено вигукнув маршалок.—Але не будемо

баритися,-— додав він, боязко озираючись по боках.— До Вишеньок верстов вісім... Смеркає...

— Так, так,— поквапно погодився Янчевський і, підвівшись з місця, запропонував руку Розалії.

Панство попрямувало до екіпажа; матушка, низько вклоняючись, пішла за ними.

Олеся зосталася в садку. Бурхливу радість, яка охопила її, замінив смертельний жах.

Врятувати! Врятувати, що б там не було! Попередити! — Ця полум’яна думка охопила вмить всю її істоту.

Так, так... не гаючи часу, сповістити про небезпеку... про пастку, яку затівають...—зашептала вголос дівчина, стискуючи до болю руки.— Але як сповістити? Куди сповістити?..

Олеся похолонула. Вона підняла голову і з жахом оглянулася довкола,— ніби сподіваючись знайти в околишній природі відповідь па нерозв’язне, страшне питания, яке нараз постало перед нею.

Кругом було тихо й безгомінно.

Глибокий стогін вирвався з грудей Олесі, і, гамуючи ридання, вона впала обличчям у траву...

Хвилину простояв Кармелюк, вагаючись, одну хвилину, але вона здалась' йому вічністю... Екіпаж стояв усе ще коло воріт, Янчевський несамовито лаявся й доводив своєму фурманові, що він, Фабіан, і дурний, і лінивий, і єхидний, як гадюка, що його, підлого хлопа, слід отут же одшмагати, та так, щоб усю шкуру спустити... Янчевський своєю польською мовою хотів переконати фурмана в справедливості цього заходу, але той уперто мовчав і, як видно, не погоджувався з думкою свого пана, а пан шаленів ще дужче. Цікава челядь судді збігалася звідусюди на крик пана пре-зуса, і, поскидавши шапки, зупинялася на пристойній відстані... Проминути цей строкатий гурт не було ніякої можливості. Треба було йти просто мало не на самого Янчевського, який стояв коло хвіртки, і йти при повному місячному освітленні. Голос судді: "Дозвольте, пане, я вас

і познайомлю",— вивів Кармелюка з оціпенілості й примусив кинутися в самий вогонь. Насунувши на чоло капелюха й звівши комір плаща, Кармелюк подався вперед, ніби не дочувши слів судді; на щастя, Янчевський у цю мить старанно оглядав вісь і не звернув уваги на пана, що проходив • мимо".

Коли ж гладкий суддя, засапавшись, близько підійшов до Янчевського, то поважного гостя, якого він хотів представити, не було вже видно...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше