Глава 38

XLI1

Янчевський повернувся на свій хутір ще в обід і зараз же розіслав чотирьох гінців по сусідах; він сповіщав їх, що в тутешні ліси прибув Кармелюк і, крім того, писав, що завтра — день народження маршалка, отже, на цей день в його хороми з’їдуться всі навколишні пани, то треба буде спільно обдумати план, як піймаїти розбійника. До пані Розалії він надіслав особливе інтимне послання, висловлюючи полум’яну готовність бути її оборонцем, але з деякими застереженнями-натяками...

Закінчивши листи, він заходився оглядати двір, розпитувати челядь і хуторян,— чи не чути чого про Кармелюка та про його зграю, але, не дізнавшись нічого, розпорядився посилити дворову сторожу, озброїти її й приготувати все до виїзду. Челядники всі були, як видно, бадьорі, й ніякої небезпеки не передбачалося, та й важко було сподіватися її: укріплений двір Янчевського міг витримати облогу й серйозного загону.

Увечері пізно сидів Янчевський у своему кабінеті й не йшов спати, хоч уже давно було пора; па душі в нього було неспокійно, в голові невідчепно роїлася обіцянка ровбійника-грабіжника помститись йому, і ця думка відгоцила сон. Кабінет, що освітлювався однією лойовою свічкою, мав вигляд похмурий. Величезний камін, що підіймався майже до стелі, зяяв широкою чорною пащею й кидав на боки лиховісні тіні. На стінах висіли килими, прикрашені всілякою зброєю; при похмурому освітленні ці арматури здавалися страхітливими павуками. За столом, де сидів Янчевський, крізь двоє довгих вікон дивилася на нього непроглядна ніч. Кругом панувала іцімлива тиша; тільки зрідка чути було, як у сусідній кімнаті в буфеті щось гризла прудка миша.

Все це ще посилювало гнітючий настрій папа Янчевського і віяло на його душу якимсь холодом.

Недремний лакей кілька разів тихо відчиняв двері, бажаючи перевірити, чи не пішов пай; але той все ще сидів, відкинувши голову на крісло, і боязко до чогось прислухався; нарешті, лакей з шумом відчинив двері й доповів панові, що з’явився дворецький, найближча й довірена особа.

Пан зрадів.

— А що, вацпане, все гаразд? — спитав він дворецького.

— Гаразд, вельможний пане, все гаразд.

— І ніяких підозрінь немає ні щодо челяді, ні щодо хуторян?

— А боронь боже!

— Отже, спати можна спокійно?

— Безпечно, вельможний пане, спокійно... От тільки...

— Що таке? — стрепенувся Янчевський.

— От тільки, вельможний пане, два гарці дертіх пропало...

— Пусте,— засміявся Янчевський.— Розсипав, чи як?

— Ні, пане. Запарила ївга на ніч собакам, і шматок старого сала я дав ще, щоб присмачити запару, а от же ні один пес не схотів і язиком лизнути, так і стоїть...

— Чому?

— Та хто їх знає, скучні пси якісь, хвости поопускали.,.

— Це недобре!— стурбувався пан.— Тож-то я не чую гавкотні... Адже Гайдамака і Гульвіса, бувало, спати не дають; їх небезпечно було з ланцюга спускати, а тепер тихо, наче все вимерло.

— Правда, пане, а всі пси поспускані з ланцюгів... Та й на вечері багатьох челядників не було...

— Де ж вони? — скрикнув Янчевський.

— На хуторі, мабуть... там же в них рідня... От я б вельможному панові порадив не дозволяти челяді родичатися з тим бидлом.

— Авжеж, авжеж... Ця думка має сенс. Гадюкам довіряти не можна. Яг б усіх їх подушив, якби можна було знайти робочі руки...

— Еге ж, кругом панські хлопи... А ці наші шиплять за останні екзекуції.

— Пся крев! Проте все це дивне, щоб не сказати більше: та й собаки чи не отруєні?

— А то як же? Звичайно!.. Один уже й витягся...

— Га?! Чого ж ти мовчиш? Тож недарма? — поблід і став тривожно прислухатися Янчевський.

— Звичайно, недарма: от і замок коло брами поламаний...

— Хто поламав?

— А так: я йду, а ворота тільки на . гаку. "Що таке,— кричу,— де замок?" — "Поламаний",— кажуть. "Де воротар?" — "Пішов до ключника по другий замок".—"А де ключник?" — "У куми, да хуторі"...

— Сто перунів! Це чорт знає що таке! — загарячку-вав Янчевський.— Чому ж ти мені не доповів у тен момент?

— Та я ось послав по воротаря на хутір, а виявилось, що в хуторі ні людини.

— Як ні людини?! — дивувався дужче й дужче господар...

— А так, пане; майже всі роз’їхалися — то в поле, кажуть, то в ліс...

— Та це ж бунт! Це страйк! — спалахнув Янчевський.

— Схоже,— почухав потилицю дворецький.

— Єзус-Марія! Що ж це? Ходім оглянемо все! Треба вжити заходів...

— А треба, бо коли я йшов до пана, то чув на хуторі підозрілий гамір.

— Як же ти кажеш, що все гаразд, що на хуторі нікого нема? Та це ж гвалт!

— Як посилав, тоді не було... А тепер хто його знає...

— На! — Янчевський всунув до рук дворецького пістоля, сам схопив із стіни дубельтівку й, не звернувши уваги на те, чи вона заряджена, поквапно вийшов з кабінету; він позачиняв усі внутрішні віконниці, взяв на засув з чорного ходу двері й подався через їдальню, вітальню й залу до парадного передпокою, де на дерев’яному диванчику безтурботно дрімав лакей, котрий з’являвся в кабінеті... Пан грізно прикрикнув на нього за те, що він завдає хропака й не замикає парадних дверей.

— Замикаю, вельможний пане, падам до нуг... Ось допіру впустив пана дворецького...

— Впустив і треба було зараз же замкнути... Ану, подивись лишень, вацпане: якщо тільки не замкнув, то я з нього шкуру здеру.

Дворецький із свічкою вийшов у сіни, Янчевський поставив свою тта столі і з рушницею напереваги затримався в передпокої.

Та тільки ввійшов у сіни дворецький, як несамовито крикнув: "Збойці!" — і-слідом за криком несподівано розітнувся постріл.

Янчевський завмер на місці, втративши здатність рухатись: у кволому освітленні, що пробивалося в одчинені двері з передпокою, він помітив, як дворецький упустив свічку, як на нього накинулась якась жінка і як слідом за нею вдерлися в сіни ще три чоловічі постаті.

— Собака! Стріляти надумав? Так ось же тобі! — прошипіла жінка, і ту ж мить піднеслась рука її, в якій блиснув кинджал, і притьмом упала на горло дворецького; з-під на-тиснутої руки бризнула червона кров; почулося клекотливе харчання, і вірний раб Янчевського з стогоном упав додолу. Якийсь стрункий чоловік,— чи то економ, чи то пан,-^ схопив жінку за плече й, нахилившись, простогнав: