Глава 45

iXLIX

Уляна стояла поруч Кармелюка і відразу помітила хвилю-вання, яке охопило його, як тільки він прочитав перші рядт .

— Отамане, що сталося? — спитала вона стурбовано.

При цьому запитанні Уляни Кармелюк помітно зніяковів,

зім’яв листа й сховав його в кишеню.

— Нічого! — відповів він недбало.

— Наказу ніякого не буде? — спитав Андрій.

— Ні, йди!

Андрій пішов до товаришів,

— А лист же від кого? — спитала Уляна.

— Від давнього друга.

— Від давнього друга?.. Що ж він пише?..

— Та нічого цікавого...

— Чого ж ти так почервонів і скрикнув? — У голосі Уляни одверто прозвучало недовір’я.

— Та того, що зрадів. f — Чому?.. ^

В очах Уляни застрибали ревниві вогники.

— Тому, що він живий і здоровий...

— І, може, кличе до себе? Обманюєш ти мене, Іване... Скажи правду, від кого лист? — спалахнула Уляна.

— От пристала, їй-богу,— силувано усміхнувся Кармелюк.— Та кажу ж тобі: від попа одного, чи то пак,— затнув —ся він,— од солдата... мого полку... хоче до нас...

— Неправда твоя! *— скрикнула Уляна, і чорні очі її заблищали.— Обманюєш ти мене, не хочеш сказати правди!.. Слухай, Іване, ти знаєш, я ревнива, як сатана... Від самої думки про те, що ти можеш мене розлюбити, розум мені туманиться... серце розривається... Ну ось, послухай! — вона взяла Кармелюкову руку й приклала до своїх грудей, що бурхливо здіймалися.— Бачиш, кров уся кипить... Люблю тебе дужче, ніж свою душу! — скрикнула вона, обвиваючи його шию руками й гаряче тулячись до його грудей.—Не муч же мене, скажи мені: цього листа... його писала жінка?!

— Ні,— відповів Кармелюк, вже оволодівши собою.

На хвилину по обличчю Уляни розлився спокій, але потім в очах її знову спалахнув тривожний вогник.

— Ну, так дай його мені! —т— промовила вона.

— Нащо він тобі? Ти ж однаково не зможеш його прочитати.

— Все одно, дай! — настійно попросила Уляна.

— Ні, ти це облиш, Уляно! — Кармелюк нахмурився.— Лист мій, і нікому я його не віддам.

—■ Ага! Не віддаси?! — скрикнула Уляна, і очі її блиснули, як у кішки.— Виходить, не від друга лист... виходить, знайшов v собі другу, кращу...

— От посипала вже; видно, жінка завжди буде жінкою: "знайшов другу, кращу"... Ех ти,— перебив її Кармелюк і ласкаво взяв за руку.

Уляна вирвала свою руку.

— Дай листа! — промовила вона хрипко.

— Я сказав уже тобі...

— Отже, не хочеш казати правди? — прошепотіла краг суия, задихаючись, і близько прихилилась до Кармелюка.

— Як же я примушу тебе повірити!

— Ну, то я дізнаюся сама! — прошепотіла Уляна.— От дізнаюся!..

Охоплена бурхливою хвилею загального збентеження й злості, Розалія якось забула про чудну поведінку свого провідника. Її тільки страшенно тішили спритність і нечувана одвага Кармелюка, який зумів вивернутись із такого безвихідного становища й ошукати всіх панів. Та коли вона повернулася додому й зосталася сама в своїй опочивальні, перед нею нараз воскресла вся остання сцена від слова до слова, і зразу ж пані згадала чудну поведінку мужика, про котрого вона зовсім забула під впливом гамірливого дня. Чому той дурнуватий мужик сказав наостанку таку дивну фразу: "Такій красуні немає чого боятися Кармелюка, і він не забуває ніколи чарівних очей І"

Як міг дурний мужик додуматися до таких слів та й як він посмів сказати такі слова пані? І звідки він знає, чи забуває Кармелюк чарівні очі, чи ні? Розалія відкипула звислий на чоло локон і втупила розплющені очі в нічну темряву. Незрозуміле хвилювання охопило її при спогаді про чудну поведінку дурного мужика.

"Та він потім виявивсь і зовсім не таким дурним, як то мені здалося спершу,— міркувала далі Розалія.— І очі його, й постава ніби все переродилось, а потім навіщо він стьобнув коня, а сам пішов? І куди?.. Коли поверталися з облави, я уважно оглянула всі обличчя — його ие було серед нагоничів. А голос?.. Та що це?.. Вона чула, чула вже той голос!.. Матко свєнта! Та то ж був вій, сам Кармелюк!" — тихо скрикнула Розалія й, підвівшись, сіла на своєму ліжку. По всьому тілу її немов пробігла тепла хвиля; серце забилося часто. Тепер уся картина постала перед нею в новому освітленні, і всі вчинки й слова нібито дурня знайшли своє пояснення.

— Та як він упізнав її одразу? Тепер вона пригадує, як він збентежився, глянувши на неї. "Кармелюк не забуває чарівних очей",— промовила сама собі Розалія, і серце її солодко стислося.— А вона ж його мало не занапастила. Але яка одвага? Оком не змигнув і пішов за нею просто в пащу ворогам. Ні, такого сміливця вона ще не зустрічала ніколи! Тільки з ним була там жінка...—пригадалося їй через хвилину відкриття, зроблене Демосфеном.— Хто вона йому? Дружина, сестра чи просто розбійниця? Гм!.. Навіщо вій брав її з собою?" В серці Розалії заворушилася досада: "А. може, вона випадково попала сюди. Проста, дурна хлопка, хіба вона може причарувати такого героя?"

До самого світанку не спала Розалія, пригадуючи свою зустріч з Кармелюком, а перед ранком їй приснилося, що Кармелюк переносить її в лісових хащах через гомінкий струмок

і, притискуючи до себе, шепче на вухо: "Кармелюк ніколи lt;не забуває чарівних очей!"

Повернувшись з облави, пан маршалок наступного ж дня почав давати розпорядження для негайного переїзду до Ка-м’янця, але на свій подив зустрів з боку дружини рішучий опір. Звичайно, Розалія мотивувала свою думку тим, що зараз принаймні безпечніше залишатися дома, ніж вирушати в дорогу, ще не знаючи, куди кинеться тепер Кармелюк.

Демосфен підтримав Розалію. Остання подія й особливо невдача з облавою хоч і збили трохи його пиху, але посилили злість і бажання будь-що відомстити ненависному хлопові. І тому що Демосфен і Розалія, думці яких маршалок звик підкорятися, стояли на тому, що треба залишатися дома, то маршалок відклав збори. Хоробрості йому надавало ще й те, що в домі його, з огляду на цілковиту руїну власного гнізда, оселився й. Демосфен, все ще, незважаючи на останні невдачі, овіяний ореолом переможця над Кармелюком, і кілька молодих шляхтичів, котрі добровільно віддали себе в розпорядження Янчевського; вони утворили з себе щось на зразок загону добровільців, що поставив перед собою мету — знищити страшну зграю розбійників.