Глава 46

L

У плутаних, насичених ревнощами розмовах отаманші була частка правди: чим частіше закипали між ними сварки, чим різкіше проявляла Уляна свій владний і пристрасний характер, тим частіше згадувалася Кармелюкові Олеся. У всьому вона була цілковита протилежність Уляні. Вона перша розгадала невиразні пориви його душі, вона опромінила його душу чудовим сяйвом, як прекрасна зоря глибину моря. Вона не забула його й тепер' і дитячими, сповненими ніжної любові словами спішила остерегти його від небезпеки.

Кожний різкий вибрик Уляни тільки викликав ще раз перед Кармелюком чарівним образ молодої дівчини.

У хвилину спокійного роздуму Уляна розуміла й сама, що її поведінка тільки дратує й охолоджує Кармелюка. Та чи й був у неї якийсь серйозний привід для ревнощів? Нічого, крім голої підозри.

І Уляна опановувала себе: вона знову ставала веселою, п’янливо-пристрасною, оточувала Кармелюка піклуванням, ласкою, пестощами, але тільки-но зривалося з його уст єдине різке чи підозріле слово, і вся ця штучна робота руйнувалася вмить; з уст Уляни зривалися прикрі докори, погрози, Кармелюк брав шапку і йшов у ліс.

Настрій його ще погіршився за останній час, бо кинута Уляною зозла фраза про те, що Янчевський висилає селян у Сибір, виявилася цілковитою правдою. Ця звістка внесла болючий розлад у душу Кармелюка, але тим гарячковіше він узявся до своєї діяльності.

Жаркий липневий день хилився до вечора. Уляна й Кармелюк сиділи на порозі своєї печери, як нараз у глибині ущелини почувся шелест розсовуваних гілок. Уляна й Кармелюк насторожились; шелест почувся не з того боку, звідки звичайно приходили свої, й, крім того, в ньому чулося щось боязке, невпевнене.

— Сховайся! — одривчасто промовила Уляна. '

— І то правда,— погодився Кармелюк і, підвівшись з місця, зайшов до печери; він простягся на землі коло самого краю її, щоб йому було й видно, й мути все, тцо відбувається знадвору, витяг з-за пояса j!ic/ro.i!і й поклав їх коло себе, готовий в одну мить убити підозрілого гостя. Уляна повисмикувала з-під очіпка волосся іі падала своєму обличчю страшного виразу чаклунки. Обоє нашорошились. Але на величезний подив Уляни кущі в глибині ущелини розсунулися й на галявину вискочив худий світловолосий хлопчик, надзвичайно убого одягнутий, років десяти-дванадцяти47. Побачивши чаклунку, хлопець мимохіть заворушив губами і підніс руку до лоба, але бідолаха все-таки переміг себе й, знявши з голови діряву шапку, попрямував несміливо до печери.

— Чого прийшов сюди? — зустріла його замогильним голосом Уляна.

— До вашої милості, тіточко. Воли пропали в нас.

— Ну, то що ж?

— Поворожіть, якщо ваша ласка! — хлопчик низько вклонився.— Всі кругом кажуть, що коли ви поворожите, то й скотина знайдеться.

-т— Всі кажуть... А ти сам звідки?

— З Головчинців.

У печері почувся рух; Кармелюк присунувся на ліктях до виходу. Ні Уляна, ні хлопчик не помітили цього.

— Хто ж тебе направив сюди? — далі допитувала Уляна.

— Я був у вашій корчмі; там був тільки один дід якийсь; він сказав, що не знає, де ви, я й пішов блукати лісом і зустрів дядька одного. Він розпитав мене, хто я й звідки, і показав дорогу.

— Який же він собою?

— А хто його знає, тіточко! Здається, сліпий на одне око...

— Сліпи-ий? — в голосі Уляни почулася тривога.—Ага, таки чула моя душа... розвідав,— прошепотіла вона, схвильовано підводячись з місця.

Та хлопчик не зрозумів хвилювання, яке охопило ворояшу.

— Згляньтеся, тіточко, поворожіть! Одне-єдине, що в нас було, це пара волів, та й ті вкрали лихі люди. Я й гроші приніс...— Хлопчик вийняв з пазухи зав’язану у вузлик ганчірочку й добув з неї срібного карбованця.

— Ну, ну, йди собі! Ще що вигадав: буду я ворожити за карбованця! — додала Уляна, щоб тільки відкараскатись од клієнта, який так невчасно з’явився.

— Ой тіточко, дав би більше, та немає в нас нічого... Ото тільки й достатку, що пара тих волів... Хотів одежу заставити — ніхто не бере... Поворожіть, на бога, а я вам... я вам материні чоботи принесу.

— А чому це ти сам прийшов? Не знайшлося хіба старших? — звернулася раптом Уляна до хлопчика, непевно приглядаючись до його обличчя.

— А хто ж піде? Нас із братом тільки двоє, мати вмерла.

— А батько?

— А батько покинув нас...— додав хлопчик тихим, сумним голосом і похилив голову.

— Ой, чи не брешеш ти, хлопче! — промовила Уляна, впиваючись інквізиторським поглядом хлоцчикові в обличчя.— Хто твій батько?

Хлопчик помовчав, ніяково потупивши очі.

— Хто твій батько, питаю? — грізно крикнула Уляна й сильно потрясла хлопчика за плече.

— Кармелюк...— ледве чутно прошепотів хлопчик.

— Ясю! Сину мій! — пролунав з печери несамовитий крик, і Кармелюк, відштовхнувши набік Уляну, кинувся до хлопчика і вхопив його в обійми.— Дитино моя нещаслива... Прости свого батька за все... за все! — заговорив він, глухо ридаючи і вкриваючи обличчя поцілунками.

— Татку, батьку!!— скрикнув і Ясь і міцно обхопив руками батькову шию.

— Упізнав, сину, ие забув?

— Упізнав, тату! То це правда, що ви повернулися. А ми думали — брешуть люди...

— Повернувся, синку, з тяжкої неволі повернувся і не залишу вас тепер ніколи, дітки мої нещасливі!..— І Кармелюк знову заходився цілувати й пригортати до себе дорогу, рідну істоту.

Уляна стояла збоку й мовчки спостерігала цю сцену. Такий несподіваний вияв бурхливої батьківської любові приголомшив її й розбудив у душі ревниве почуття. Вона стояла тут збоку, зовсім чужа цим людям, які злилися в єдиних родинних обіймах, і почувала, що ніколи, в найкращі хвилини, не виявляв Кармелюк до неї стільки бурхливої й зворушливої ніжності, як до цього обірваного хлопчика. .

— Ну, а мати ж,—розпитував далі Кармелщк,—невже?...

— Померли.

— Нещасна! — з глибоким горем вирвалось у Кармелюка. Він витер сльозу й, перехрестившись, прошепотів: "Царство небесне, вічний супокій!"