Глава 48

LII

В печері було тихо й темно. Напівсвітло, яке падало у вузьку відтулину, кволо освітлювало бліді обличчя, завмер-лі, чекаючи ворога.

Панські челядники обережно —наблизились на пристойну відстань і заходилися готувати вогнище.

Кармелюк окинув швидким поглядом свій загін і спинив його на Уляні. На блідому її обличчі очі горіли, мов чорні жарини, з напіврозтулених, запечених губів виривалося переривчасте дихання, тілом перебігав нервовий дрож. Дика насолода виступала з усіх її рис. Битва підносила й розлючувала її. Було щось прекрасне й страшне в цій жінці, яка сп’яніла, побачивши кров.

Сутінки вже згускли в ущелині, але чотири пари очей вп’ялися голками у ворушкі постаті коло вогнища.

—— Вогонь! — скомандував Кармелюк.

Гримнули чотири постріли, загоготала луна й покотилася далеко по дну ущелини. За перший залпом гримнув другий. Двоє обложників упало, решта побігла з голосними криками назад.

— Чого ж тікаєте? Чого не підпалюєте? А, чортові діти! Диявольське сім’я! Припекло пальці? Припече вам ще й не так!..— в нестямі закричала Уляна, зриваючись з місця..

Андрій і Кармелюк підхопили її крик.

Шалені веселощі обложених викликали вибух гніву обложників.

Під проводом Пігловського ляхи знову кинулись уже густим натовпом до печери. Та ще й цього разу обложеним пощастило не допустити їх. Почалася судорожна боротьба. Завдяки тому, що в печері було багато заготовлено заряджених рушниць і пістолів, Кармелюк і його товариші встигли обсипати нападників безнастанним градом куль.

— Заряджай рушниці, пістолі! Вогонь! — одривчасто викрикнув Кармелюк.

Постріли гриміли з печери безнастанно, але тепер уже кулі обложених не завдавали відчутної шкоди обложникам. Ніч зайшла в ущелину й заповнювала її густим мороком. Це помітили нападники й одразу ж підбадьорилися.

З’явилися запалені смолоскипи, спалахнули вогнища, але тому, що вони були досить далеко, то дим ще ие сягав до печери, а підіймався просто вгору.

— Підсовуй ближче! Заходь ліворуч, праворуч! — кричав, не тямлячись, Янчевський.

Два гайдуки подалися в ліс і, вирубавши великі гілляки,

що розходилися розсохами, заходилися підштовхувати ними до печери палаючі вогнища. Густий дим геть закрив їхні постаті. Цей маневр сподобався іншим, і незабаром з, усіх боків до печери посунувся ланцюг вогнів, над якими валував дим.

З шаленою швидкістю заходилися заряджати рушниці обложені.

— Не вдасться вам, дияволи! Не вдасться, чортові сини!— ричала Уляна, мов несамовита фурія, хапаючи рушницю за рушницею.

— Вогонь! Вогонь! — хрипко кричав Кармелюк.

Постріли ие вщухали, але більшість куль даремно різала

повітря, а вогняний ланцюг усе стискувався й стискувався, наближаючись до відтулини печери.

Ланцюг уже зімкнувся на відстані в півтора аршина. Жар дмухнув в обличчя обложених, які ще не кидали рушниць.

— Заливай,— скомандував Кармелюк.

Уляна й Андрій вхопили відра, що стояли поблизу, й, розмахнувшись, вилили з них воду. Найближчий палаючий хмиз зашипів і погас. Стовпи гарячої білої пари здійнялися в повітря.

Але то була тільки хвилинна відстрочка.

Ще й ще раз пощастило. обложеним вилити воду й погасити найближчий край вогнища. Але ось із-за вогнів здійнялася величезна купа хмизу й свіжих гілляк з листям і впала майже коло самого входу в печеру.

— Скільки води зосталося? — коротко спитав Кармелюк.

— Два глечики,— відповіла Уляна.

— Годі! — глухо промовив Кармелюк.— Більше не лий.

Всі замовкли й опустили рушниці.

Вогняні язички застрибали в хмизі.

Стовп їдкого чорного диму розстелився над вогнищем і поволі поповз у печеру.

Всі мимохіть попримружували очі. Ясь закашлявся.

Знадвору почулося голосне гоготання обложників і гучний крик Янчевського.

— А що, закурили, козаченьки, люльки?!

Розстелившись попід склепінням печери, дим почав поволі

опускатися вниз, обволікаючи сірою пеленою обложених.

Нестерпна різь відчувалася в очах. Сльози повиступали в них мимохіть. В горлі почало дерти... здушило в грудях.

Уляна мимохіть обернулася назад, намагаючись піймати струмінь свіжого повітря. В скронях і в вухах їй зашуміло, застукало, голова пішла обертом... нестерпна нудота підко-

тилась аж до Іamp;рла... Зелені й червоні кола попливли перед очима. ’

А тим часом вогонь розгорявся, полум’я охоплювало свіжі гілляки, і разом з тим дим ставав усе їдкіший і густіший. Ось полум’я загойдалося над самим вершечком вогнища, і чорні клуби диму масою повалили в печеру.

— Не можу! Не можу! — з жахом скрикнула Уляна, схоплюючись з місця.

— Несіть зброю, воду! За мною! — сказав Кармелюк і, вхопивши за руку Яся, навпомацки пішов у глибину печери.

За ним пішли Уляна й Андрій.

За кілька ступнів од виходу печера утворювала досить широке закруглення; в цьому коліні Кармелюк ховав завжди гроші, зброю й інші припаси. Тепер він повів туди своїх товаришів.

Сподіванка його справдилася. Закруглення це відокремлювалося від самої печери вузькою склепінчастою втулииою, а тому дим ще не зайшов туди.

Уляна глибоко передихнула й знеможено впала на землю.

— Хто впав? — спитав Кармелюк.

— Отаманша,— відповів Андрій.

— Запали скіпку!.. Ти чуєш мене, Уляно? — Кармелюк намацав у темряві глечик з водою й намочив їй голову.

— Чую,— глухим голосом, обізвалась Уляна.— Ох, душить... Голова йде обертом... Серце завмирає!..

— Потерпи, зараз буде легше!— підбадьорив її Кармелюк.

Андрій викресав вогню, знайшов тріску, запалив її і

ввіткнув у стіну.

Червонуватий вогонь освітлив низьке підземелля, в котрому накидано було в безладді купи одягу й зброї, мішки з хлібом та всякими припасами, пляшки з винами, торбинки з грішми.

Кармелюк підвів Уляну, ще раз примочив їй голову, влив кілька ковтків води в рот J посадив у глибу печери, прихиливши до земляної стіни. .