Глава 60

LXIV

Кармелюк ці два дні майже не навідувався до своєї стоянки, а никав по лісових хащах; загляне на хвилину, візьме з собою окраєць хліба та шматок сала й знову зникне. Мовчазлива поява отамана, понурий його вигляд, якась розгубленість отаманші бентежили й Дмитра, й Андрія. Та Андрій пояснив це не гнівом батька, а його lt; звичкою відходити в якесь глухе місце, коли він обмірковував задумані плани.

На третій день не вернувся Кармелюк і по провізію; це вже стурбувало й Андрія, а як на те ще й отаманша вийшла з табору, нібито в своїх господарчих справах.

Уже смеркло, а Кармелюк не повертався; Андрій смикнувся був покликати Дмитра та .ще двох-трьох і кинутися по найближчих околицях шукати батька, як ось почули поблизу, в самому яру, гомін, що наближався. Андрій прислухався до голосів, та серед них батькового голосу не почув.

— Бережись!..— гукнув чийсь голос товаришам, які безтурботно лежали у вільних позах.

Всі насторожились, оглянули зброю.

^ — Та хай мене вкинуть у геєну вогненну, якщо я мав чи маю що зле на мислі! — рокотливим баском виправдувався хтось, тремтінням голосу виявляючи сильний переполох.— Я знаю добре пана отамана і він мене знає. Я ієрейського дому літоросль...55 ;

— Не бреши! — погрожував йому хрипкий, скрипучий голос.*—Дізнаємося, яке в тебе діло до нашого батька, чого ти по лісі тиняєшся, а коли по-християнському кличуть, то тікаєш! Га?.. Все вивідаємо. Не бреши! А то цією самою "лі-торослю" так тебе випаримо, що й до нових віників пам’ятатимеш!

Дмитро кинувся в хащу иа гамір, а з протилежного боку несподівано вийшов Кармелюк.

— Що таке? — спитав він Андрія.

— Та когось піймали... Каже, що до тебе, батьку. Чи ке шпигун часом? Як той сліпий собака!

— Веди його сюди,* розберемо! —понуро відповів Кармелюк і, закуривши носогрійку, сів на колоді.

Товариші, які тут були, привіталися, скидаючи шапки, й оточили свого отамана иа пристойній відстані.

За хвилину з-за каменя в яру показався полонений; він був міцно зв’язаний; весь одяг його, порваний об сучки й гілляки, об колючки терну, обліплений глиною, мулом: і болотяною ряскою, мав такий жалюгідний вигляд, а бліде, спотворене страхом, замазане грязюкою й потом обличчя, з кучмою розкошланого й прилиплого до лоба чуба було таке комічне, іцо замість співчуття могло викликати тільки сміх.

— А підведи ближче! — гукнув отаман.—Ба, та це, здається, знайомий... Підійми лишень йому чуприну... Так і є... Та це ж ти, пане хвщозопе?..

— Аз, многогрішний Хоздодат,—відповів тремтячим, плаксивим голосом полонений. То справді був син деражнян-ського священика.

— Яким же ти чудом знову потрапив нам у руки? Знову їхав з качками та гусками до бурси?

— Де там, пане отамане! Я про бурсу, про це гемонське чистилище, іже за гріхи прародителів дане є отрокам і юнакам, що не взяли ще законного шлюбу, я про неї й думати не хочу!.. Я давно мав до тебе, славний отамане, прихильні почуття й просився стати в ряди твої, під твою опіку... але марно...

— Проти волі батьківської я ие порадник,— з лагідною усмішкою відповів отаман.— Настренчувати дітей проти батьків, одривати їх від рідної домівки... ні, не на те я сюди повернувся.

— Та якщо я тепер ізвержений з лона батьківського, аки Іона із чрева китова? — заволав попович.

— Вигнав батько з дому? За що? — співчутливо спитав Кармелюк.

— У потилицю... як подобає... ще з чернецьким хлібом — сиріч запечатлив родитель п’ятою основу спини моєї... аж поточихомся аз і возлобієм своїм отверз двері.

— Ловко! не витримав Дмитро.

Почувся дружний регіт; Кармелюк сам не втримався від сміху.

— За що ж? — аж захлинувся він, сміючись, і потім звернувся до охорони, що супроводила полоненого: — Та розв’яжіть, братове, йому руки... Він же до нас прийшов з приязню...

— Мало чого їхній брат не бреше,— невдоволеним тоном відповів той, що піймав,— то так і вірити? Так можна було б пропустити будь-якого шпигуна... он як і сліпого на одне око!

— Та це безневинна людина,— поблажливо відповів Кармелюк,— я сам його знаю...

— Ну, якщо батько знає й велить — інше діло...-— все ще вагався й по поспішав розв’язувати полоненого кремезний і незугарний охоронець.— Л чого я зв’язав? Бо тікав, ідол... Я йому гукаю: "Стій, куди ти?", а він нетрями та болотами як чкурне! Тільки по шматті його одягу й сліду не згубили. Насилу вже в болоті зцапали... Загруз, почав тонути іі на пробі кричати...

— Як же мені було не тікати, коли погнався сей звір за мною, аки вепр лютий, потрясаючи хрюканням повітря!

Слова поповича викликали знову дружний регіт: постать' охоронця, його хрипкий бас могли справді нагадувати дикого кабана.

Поповича нарешті розв’язали.

— Не отвержи мене од лиця твоего,— промовив він тоді, склавши звільнені руки.— Нищ і убог, змушений живитися акридами48 й диким медом, яких тут і не обрітається, а служитиму тобі вірою й правдою.

— Та тепер уже, коли батько витурив з дому, та ще й із запечатлінням, то нічого робити... не пропадати ж тобі в лісі...—тріпнув головою Кармелюк.—Ага, до речі, ти мені — на руку ковінька... Скажи, однак, чи ти в глибинах мудрості навчився хоч писати й читати рукою писане?

— Вельми іскусен: можу із візерунками, як і друковане, можу й в’яззю, можу й Тяа латинському, й на польському язицєх, навіть на російському,— хоча в оному не такий твердий,— можу й прописом з нахилом літер то в сей бік, то в оний, можу й скорописом...

— Та ти, мій любий, цілий скарб! — весело сказав Кармелюк.— Такого вмілого писаря мені й треба. Ми б давно по всіх торгах і базарах виставили накази й оголосили б добрим людям, за що б’ємося, та от не було писаря... А сам я повсякчас у розгоні й не мав часу на таке писарство. Так от, хочеш бути моїм писарем?

— Не токмо писарем, а й каламарем навіть! — страшенно зрадів попович.— Хоч вірьовки з мене сучи, батьку, хоч зроби з мене голоблю,— всяке бажання твоє з сугубою вдячністю восприйму й виконаю...