Глава 73

LXXIX

Зрада! — грізно скрикнув Кармелюк і вхопив красуню за руки, але при першому погляді на її обличчя він зрозумів, що Розалія не винна ні в чому. Вона була бліда як смерть, очі її з жахом дивилися на Кармелюка.

— Що це означає? — прошепотіла вона ледве чутно.

— Те, що нас вислідили... Треба рятуватися... Вороги тут...

— Невже Янчевський? О негідник! — І вона вся затрепетала.

В цей час крик пролунав знову ще дужчий.

— О боже! Який жах... Ганьба... Узнає чоловік, я загинула... Рятуй, рятуй! — скрикнула від жаху Розалія і вчепилася в руку Кармелюка.

— Стій, пані, не бійся! Не видам!

Кармелюк підхопив однією рукою красуню, а другою

розчинив двері землянки й різко свиснув. За хвилину з’явився вже знайомий Розалії козак.

— Що там? — одривчасто спитав Кармелюк.

— Янчевський коло фігури...

— О Єзус-Марія! Так і є! Пшепадлам! вихопився в Розалії судорожний зойк, і вона майже повисла на руці Кар-мелюка.

— Сам! На Кармелюка він сам не вийде. Мабуть, засідка?

— Ні, батьку, обдивилися; за лісом стоїть тільки його бричка, в ній фурман та лакей.

— Прекрасно! Виходить, або помилився паночок, або жде підмогу. Ну, то ось я, та Андрій, та Гнида, досить нас... і на десятьох... А ти бери скоріше пані на руки та винеси з лісу іншою дорогою до маршалківського саду, та тільки хутко.

— Домчу...

— Прощай, пані! Довірся йому і будь спокійна. Пана Ян-чевського ми'провчимо.

Кармелюк поцілував руку Розалії й передав красуню Го-лолобому на руки.

Розалія не відповіла нічого на слова Кармелюка.

— Скоріше, скоріше! — тільки шепотіла вона і майже непритомна впала на плече козакові.

Гололобий кинувся бігом з своєю ношею по вузькій стежці, що вела від землянки ліворуч, а Кармелюк помчав уперед; два-три стрибки — і він уже був по том бік яру й подався знайомою дорогою до фігури; недалеко від галявини до нього підбігли Андрій і Гнида.

— Піймався, батьку, вовк у пастку! — шепнув радісно Андрій.— Він піджидає когось.

— Та не того, кого побачить! —усміхнувся Кармелюк.— Заходьте, дітки, з двох боків разом, а то щоб не кинувся йогомосць навтікача, як побачить нашу персону! Та передайте Сові й Пацюкові, щоб стерегли шлях далі...

Янчевський стояв не коло фігури, а на узліссі, сховавшись за одне велике дерево. Він жадібно дивився на дорогу, що перетинала галявину, і не чув, і не помічав того, що діялося за його спиною. В записці не було зазначене місце побачена ня, але тому що записки опускалися в дупло дуба, то Янчев-сышй одразу вирішив, що й побачення повинні відбуватися тут же, коло фігури. Та тепер його вже починав мучити сумнів: з півгодини вартував він тут, а тим часом ніхто не з’являвся ні з тої, ні з другої дороги. Правда, в записці не був зазначений час,—на це він згарячу теж не звернув уваги,—' але потім, обміркувавши все і зваживши, прийшов до такого незаперечного висновку, що побачення повинні були відбуватися перед вечірньою годиною, та ось уже й смерклося, а ще ніхто не з’являвся.

"Та чи не перемінили часом місця коханчики і чи не розхворілася справді чарівна Розалія?" — з прикрістю подумав Янчевський і пожалкував, що він у пориві диких ревнощів покинув військо, залишив його, всупереч тому, як обіцяв, без провідника, не вказавши місця, і шалено прискакав сюди тільки з двома челядниками, на хоробрість яких важко було покластися. Правда, Кармелюк діяв у іншій місцевості; але й зустріч з простими хлопами віч-на-віч не обіцяла Янчев-ському нічого приємного. Він хотів був уже вийти з своєї засідки й поспішити до брички, як нараз почув за своєю спиною чийсь насмішкуватий і, як йому здалося, знайомий голос:

— Добрий вечір, куме!

Янчевський хутко оглянувся й помертвів: ступнів за двадцять від нього стояв Кармелюк і злісно посміхався, дивлячись на похололого від жаху ворога. Перший рух Япчевсько-го був — вискочити иа галявину й кинутися до своєї брички, та, оглянувшись, він очманів від страху, побачивши двох гайдамаків, які поспішали до нього з різних боків.

— Сюди! На допомогу! Рятуйте! — закричав Янчевський не своїм голосом,'пустившись усе-таки бігти, але Андрій і Гнида завбачливо заступили йому дорогу...

— Куди ж це ти, пане добродзею? —59 насмішкувато гукнув йому Кармелюк.— Не раз шукав зі мною зустрічі, а тут я сам до тебе йду назустріч, а ти тікаєш! Гай-гай!.. Не по-панському, пане, поводишся!

Янчевський позеленів і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрілив у Кармелюка; та куля пролетіла, мимо, й тільки луна прокотилася лісом. Андрій і Гнида вхопили Янчсвсько-го за руки й роззброїли його. Кармелюк і оком не Моргнув.

—— Свинцевою галушкою пригощаєш, приятелю? — промовив він глузливо.— Ну що ж, гаразд! Іди ж сюди, почоломкаємося, як і годиться давнім знайомим. Гей, панове, підведіть лишень йогомосць, а то в нього чогось ноги хитаються: видно, з бенкету поспішав до нас. Та ви чемненько, попід ручки... отак, сюди, подалі від дороги!

Гнида й Андрій підхопили Янчевського попід руки й потягли його в глибину лісу.

— На допомогу! — спробував був ще закричати Янчевський, та Гнида почастував його таким стусаном у потали^ цю, що слово наполовину застряло Янчевському в горлі.

Годі, стій! — скомандував Кармелюк і сів на колоду, що лежала на землі.

Гнида й Андрій спинилися перед ним; обидва вони важко дихали й були червоні від напруги"

Янчевський же здавався проти них зовсім зеленим; нижня щелепа його неслухняно тряслася, витріщені, мов у рака, очі дивилися на Кармелюка з божевільним жахом, но лобі стікали краплі холодного поту, і хоч він не промовив і слова, та видно було, що жах його дійшов до краю.

— Ну,— повільно промовив Кармелюк, милуючись ганебним виглядом свого ворога,— тепер і побалакаємо щиросердо. Чого ж мовчиш? Чекаєш на своїх посіпак? Щось не дуже спішать!

— Утекли, батьку,— іронічно озвався Андрій.

— Як і ліічитт" вірним папським, посіпакам! —усміхнувся отамаїг.— Виходить, і ждати нам. нічого. Скажи ж тепер, па-не коханий, що б ти зробив зі мною, якби зустрів мене отак у лісі? — промовив він поволі й злостиво, звертаючись до Янчевського.— Дурманом ти вже мене обпоював, на каторгу віддавав, облави на мене робив, димом мене душив, як дикого звіра. Як же мені тепер пошанувати тебе? Чим відчасту-вати? Адже коли б я тепер був на твоєму місці, ти б придумав для мене багато панських ласк. Як же мені, хлопові, бидлові, розбійникові, гідно віддячити тобі, вельможний пане? Нас же троє, а ти один,— можемо уконтентувати твою мосць...