Глава 76

LXXXII

Поринувши в свої страшні думи, Уляпа й не помітила, як до неї підійшов один з молодих гайдамаків.

Пані отаманшо,— промовив він,—— прийшов якийсь дід до твоєї милості, каже, що треба йому негайно побачити тебе.

— Де ж він?

— Та там, нагорі.

— Стань тут, на моєму місці.— Уляна передала рушни-* цю гайдамаці й подалася чимдуж стежкою на вершину гори, де, власне, й був табір розбійників.

Вона застала там діда, обличчя якого видалось їй вельми знайоме.

— Ти до мене, діду? — звернулася вона до нього, оглядаючись по боках.

Нікого близько не було, тільки на віддалі невеликий гурт гайдамаків порався, готуючи вечерю.

— До тебе, молодице.

— Я наче бачила тебе десь?

— А на облаві. .

— Так, так.—Уляна одразу пригадала дідка, який попередив їх про небезпеку під час облави.— Чого ж тобі треба?

— Листа приніс тобі.

—— Мені? Від кого?..

— Від маршалківської покоївки Фросі. Вони з отаманом з одного села; разом у Пігловського у дворі були, разом і до Хойнацького перейшли. Дівчина добра, золота душа, про отамана, як про рідного брата, клопочеться; що почує в панських покоях — зараз передав. Я нещодавно приносив од неї листа отаманові.

— А-а, приносив? — мимохіть вихопилося в Уляни.

— Приносив, приносив, і отаман дякував і поберігся. А тепер послала вона, до тебе з листом.

— Про мене, виходить, знає! — прошипіла крізь зуби Уляна, ледве ховаючи свою лють.

— Аякже,— мовив далі старий, не помічаючи настрою Уляни.— "Біда, каже, велика загрожує, та отаман не повірить, насміється, а вона,— виходить, ти,— каже, обачлива та розумна, все обдумає й по-своєму поверне".

— Спасибі красуні за ласку,— процідила крізь зуби Уляна.

Вона одразу відчула, що лист суперниці трактує не про

наміри панів, а про щось інше, пекучіше.

— Ну, й тобі, діду, спасибі за службу.

— Нізащо. А до ж отаман?

— Його немає в таборі, виїхав,— поквапно відповіла Уляна.

— А хлопці казали, що тут.

Брешуть, допіру виїхав,— ще раз твердо сказала отаманша, побоюючись, коли б старий не побачився з Кармелю-ком, і не розповів йому про листа.— Та й ти, діду, не барися, поспішай назад, а то якраз можуть оточити москалі.

Через те, що старий був уже досить наляканий своєю мимовільною участю в облаві, то, почувши страшне застереження отаманші, поспішив скоріше піти собі.

Уляиа з дикою злістю затиснула конверт у руці; то, виходить, це вона, Фрося, й першого разу прислала листа Карме-люкові, виманювала, викликала, й знову прислала сюди цього старого дурня.

І ніхто, ніхто не сказав Уляні про це!

— У, собаки прокляті! — прошипіла вона, з ненавистю

оглядаючись на розбійників, що поралися коло вогнища. "Але хто прочитає диста? Коли б часом знову не вийшло такого, як тоді з Янчевським: Можуть передати отаманові". Уляна почала перебирати в думці, кому б із ватаги вона могла довіритись, і нараз побачила серед кашоварів молодого Довбню: він уже двічі виконував її доручення й був письменний. •

Уляна відкликала набік хлопця й заговорила з ним украдливо й ласкаво:

— Слухай, хлопче, зроби мені лишень одну пбслугу: на ось, я давно сховала тобі на гостинця^— вона всунула йому в РУКУ кілька червінців,— ти розумний і спритний хлоп’яга, тебе не гріх і ватажком настановити, і я про те скажу ота^

манові, тільки ось що: прочитай мені оцього листа, та тільки нікому про те анімур-мур, розумієш?

— Розумію, розумію.

— Гляди ж, я тобі вірю, а одуриш — ми ж з тобою бачимося не востаннє.

— Та хай мене бог покарає, пані отаманшо, хіба я дурень якийсь.

— Ну гляди ж.

Уляна передала хлопцеві листа й жадібно вп’ялася в нього очима.

Розбійник розірвав конверта; в ньому лежала коротка записка:

"Соколик твій, котрий був і моїм коханцем, знайшов тепер собі нову полюбовницю й сьогодні буде з нею милуватися в бурдеї, що в маршалківському лісі за фігурою. Коли хочеш полюбуватися голубками, приходь туди в надвечірню пору. Покоївка маршалківська Фрося".

Гайдамака згорнув папірця, підвів очі й мимоволі відсахнувся,— так жахливо змінилося обличчя Уляни.

— Ну, добре ж,— промовила вона з зусиллям, викликаючи на своє обличчя посмішку, та замість посмішки риси її спотворила страшна, лиховісна гримаса,— дай же сюди листа, та гляди: нікому й слова! Йди до своєї роботи, а я піду пошукаю отамана.

Спантеличений і змістом записки, й виглядом отаманші, Довбня пішов назад до свого гурту, а Уляна повернула в той бік, де мав бути з рештою розбійників Кармелюк.

Вона вже не йшла, а бігла, як скажена кішка. Тепер у серці її горіла тільки жага помсти; ця пекуча жага полум’ям охопила її, і в ній згасло все: любов, розум, совість. їй треба було тільки переконатися в —тому, чи справді ж Кармелюк подався на це побачення, а тоді кинутися по його слідах, причаїтися за дверима солодкого сховища закоханих, і, коли вони впадуть в обійми одне одного, вдертися несподівано й на його ж очах встромити перелесниці ножа в саме серце.

Незабаром Уляна набігла на гурт розбійників, що копали рів.

— Де отаман? — звернулася вона, задихаючись, до одного з них. Навіжений вигляд отаманші одразу вразив гайдамаків.

— Що сталося? — заговорили всі, кидаючи заступи.

— Нічого. Де отаман?

— Та виїхав тільки що.

— Виїхав? — зловтішна посмішка скривила рот Уляні.-— Куди ж?

r — А хто його знає, здається, на Березівку*

Ага, на Березівку! — Обличчя Уляні спотворилося; вона хутко подалася в глибину лісу...

Опівдні всі гайдамаки, окрім вартових, зібралися на обід; прийшли й Кармелюк, і Андрій з Дмитром.

Ну що, як діло? — тихо звернувся до них Кармелюк.

До вечора, батьку, все буде готове,

А Уляна там зосталася?

Та ні... Пішла кудись.

— Пішла? Як же це... з поста пішла?.. Куди ж вона пішла? — голосно спитав Кармелюк. Неприємне передчуття охопило його.