Глава 80

LXXXVII

Арештанти дружно пригощали й далі веселих й довірливих солдатів.

— Випий у доріжку, щоб не відморозити ніжку,— сказав старшому солдатові каторжанин.

— А так, що можна й одморозити,— пробурчав старший солдат, простягаючи руку до погарика, й одним духом перекинув його в горло...

— А де ж закусочка наша, хлопці? — звернувся каторжанин до товаришів.

Ту ж мить вийнято було з-під нар припаси, які закупив Андрій, і серед товариства запанував щоиайвеселіший настрій.

— Та, мабуть, і Ярмошка хоче трошки? — посміхнувся каторжанин і підніс погарик молодому солдатові.

— З великою радістю! — посміхнувся Ярмошка й осушив чарчину.

— Почастувати б і того? — озвався Андрій, показуючи очима на вартового, котрий ходив у коридорі.

— Ні-ні, не чіпай! — навіть прикрикнув старший солдат,—

Хмільного і в рот не бере, старовір проклятий, через те йому так і довіряє наглядач. Цілу ніч тут ходить і не здрімне, а щоб горілки, то й... Не те щоб пити, а самого її, голубоньки, духу чути не може!

— Анафема! — з удаваним обуренням вилаявся Явтух.

— Ірод! — підтримали його й інші.

— А чому ти думаєш, що начальник йому так довіряє? — перепитав каторжанин солдата, підносячи йому знову чарку.

— Та як же,— захвилювався солдат, уже розчервонівшись,— цілу ж ніч він тут вартує без зміни — це раз, а друге,—він понизив голос і промовив, озираючись на всіх з таємниче-урочистим виглядом: — У нього ж, кажуть, і другі ключі від камер переховуються.

Всі кругом якось мимохіть заворушилися.

— Хіба? — недовірливо перепитав каторжанин.

— Правду кажу,— підтвердив солдат.

— Ну, а до жінок він як? Теж строгий? — значливо підморгнув Махнидралов..

— Ну цей товар він любить...— з цинічною посмішкою підморгнув солдат.

Зауваження його було вкрите вибухом відповідних жартів.

Почалася весела пиятика. Арештанти самі пили .мало, а більше пригощали солдатів, так що коли вартовий крикнув нарешті, щоб ставали на перевірку, то й старший солдат, і його молодий супутник з великим зусиллям повставали з місця й, помітно заточуючись, понесли з камери цебер.

Перевірка пройшла гаразд.

Наглядач спершу не брав участі в грі, а по обідньому відпочинку спокусився, підсів до своїх гостей і спробував щастя. Карта, друга, третя — захопили його остаточно. Незабаром з’явилися на столі пляшки, й азартом перейнялися всі. На час перевірки ніхто не захотів одриватися від гри, і зробити перевірку доручили старому унтерові — помічникові наглядача.

Він зайшов у загальну камеру, зайшов до Уляни й заглянув на мить у камеру Кармелюка... Кармелюк лежав на лаві й тільки тяжко дихав. На запитання унтера він пе відповів: певно, свідомість його була притуплена. Остаточно заспокоєний станом головного злочинця, унтер замкнув камеру, оглянув скрізь замки й іїробої, ще раз передав вартовому наказ наглядача не випускати нікого в коридор і подався доповідати начальству.

Гучно грюкнули за ним двері в сінях, ще долинула далека його хода, і все замовкло.

В камері арештантів стало так тихо, що чути було дихан* ня тих, хто дужче хвилювався.

Минуло з півгодини в такому напруженому чеканні; нарешті Махнидралов не витримав і голосно відкашлявся. У відповідь на нього почувся кволий кашель з камери Уляни, і знову все замовкло.

Вартовий ходив по коридору,

— Чого стоїш коло вікна? Іди на місце! — нараз почули арештанти його окрик.

— Почала,-— радісно шепнув Андрій.

— Скучно мені самій, служивий! — почули арештанти відповідь Уляни.

І хоч у словах її зовсім не було нічого особливого, але тон, яким вони були промовлені, сповнений був такої дразливої пристрасті, що навіть Андрій і Явтух не впізнали голосу отаманші, а сивий велетень не зміг утриматися, щоб не похвалити, крутнув головою й прошепотів:

— Ну й жінка ж! Опекла!

— Мовчи! Гомоніти не дозволено!—обірвав Уляну грізний вартовий.

Але красуня зрозуміла не так наказ начальства.

— Моторошно, холодно мені самій,— провадила вона, понижуючи до шепоту свій голос, що став нараз якимсь надзвичайно лагідним, співучим,— а ніч — як море... пітьма душу бентежить...

— Чого ж просилася в рпрічну камеру? — грубо відрубав вартовий, але вже не так суворо.—^ А ти відступись далі, далі од віконця.

— А якщо ближче? — підморгнула Уляна й обпалила солдата таким поглядом, що в нього стрепенулося серце й спина здригнула, мов від електричного струму.

— Ну, ну... ти! — хотів був вилаятися вартовий, але тільки очима повів на Улянині двері й, одвернувшись, сердито заходив по коридору, карбуючи підборами повороти.

— А що ж, ти гадаєш, що розбійниця я? — знову зачепила Уляна вартового після короткої паузи, коли він порівнявся з її дверима...— Ні, не розбійниця я, а вільний птах з буйною душею,— це правда. Не була нічия, а жила так, як мені хотілось, як моєму серцю було любо!

— ^ Справді? — солдат знову спинився коло ы дверей.— І так-таки ніякого начальника ти над собою не мала?

— Ніякого, крім ось цього серця! — Уляна розгорнула керсетку. Під розстебнутою сорочкою виразно виднілися її молоді пругкі груди... Світло від ліхтаря, що висів у коридо-pi, падало на віконце, з якого визирало, мов із рами, обличчя Уляни,— воно палало дикою, демонською пристрастю.

"Ех, не двічі жити на світі, а раз! Сьогодні наша година, сьогодні наш день! Чого там і думати про завтра!" — здавалося, казали вогненні очі красуні.

— От як? Ніхто?..— крутнув солдат головою й чомусь зітхнув.

— Так, вільна я,— мовила Уляна з дедалі більшим хвилюванням.— Занапастили батько й мати мою душу, за нелюба віддали, а серця не окрутили: втекла я від чоловіка й волочуся, а серце оддам хіба тільки тому, хто мені припаде до серця.

— Виходить, усе шукаєш того любого? — моргнув і солдат.

— Шукаю, а може, й знайшла. Ось ти мені любий,— несподівано випалила Уляна,— і не боюсь я сказати правду в очі. Може, ти й не вартий, а от любий, та й годі!