Глава 88

XCV

— Що сталося з нашими товаришами, питаєш ти, отамане? — сказав Андрій.— Живцем не далися в руки й "маєтки" свої врятували... Ото тільки багато пацюків набігло туди, важко було мишам супроти них, так головне стадо й перебралося до Летичева; там спокійно.;, ні котів, ні пацюків... Ну, хто на той світ утік,— тим земля нехай пером... Явтух теж не дочекався тебе, батьку, потягло і його в далеку дорогу, а от нас чорти ще не похапали...— і, нахилившись, додав чомусь пошепки: — Уляна жива... і тут ось-ось буде.

— Ой! — не стримався Кармелюк, щоб не скрикнути й, швидко глянувши на Олесю, збентежився й затих.

— А що, як гадаєш, друже,— нараз поцікавився Дмитро,—чи йолопи зняли вже тривогу, чи й досі не розчухали?

— Я ж вибив зовсім вікно,— обізвався отаман,— і пам’ятаю, що хуртовина так і поперла в нього... Якщо холод і вітер стривожать вартового, то він може зчинити гвалт і поставити все начальство на ноги, а якщо він не загляне в коридорчик і холод його не дойме, то тільки до обіду... От хіба що з мосту може кожен помітити вибйте в багаті вікно й донести...

— Еге-е ж! Ловко обернулися,—крутнув головою Дмитро,— та й ти, брате, не тільки чорта за пояс заткнеш, а й відьму за хвоста вхопиш.

— Ха-ха! — заіржав Хоздодат.

Кармелюк побачив, що підпиле товариство може повести вільну бесіду, образливу для Олесі, і в думці вирішив, що панну треба вирядити скоріше, тим більше, що й Уляна, яка ось-ось мала з’явитися, могла бути не тільки неприємною, а й небезпечною.

— Ну що, шановна панно,— підкреслив він, щоб товариство було стриманіше,— добродійнице наша, нагрілася?

— Атож.... мені' навіть жарко,— відповіла Олеся; вона була страшенно схвильована й почувала себе до краю ніяково... .

— А завірюха зовсім уляглася,— сказав, тупаючи ногами, Нетудихата; він увесь час порався коло коней і допіру тільки ввійшов до корчми.

От і . чудово! — зрадів попович.—Можна буде коня пустити, а самому завдати храпандалуса...

— Ні, писарю любий,— засміявся Кармелюк.— Спати потім, а тепер нехай Андрій повезе панну... а я проведу. Вже за саме те, що вона допомогла втекти такому колодникові, як я, то всі ми повинні вклонитися їй до ніг.

— І вклонимося! — крикнув Андрій.

— Я сорок поклонів ударю,— з пафосом додав Хоздодат,— бо такої панни немає на цілому світі...

— Ай! Не хваліть... не хваліть мене! — запротестувала, розгубившись, Олеся.— Я нічого не варта... Я нічого не зробила... Кожен би...

— А коня з саней не випрягав? — звернувся Кармелюк до Нетудихати.

— Ні, батьку! Тільки напоїв і оброку підсипав...

— І добре! Виїжджай же, Андрію, на гору, а ми підійдемо. Ти одвезеш панну до міста... тільки не до Турецького мосту, якщо приїдеш світом... небезпечно.

— Я постараюся, батьку, до світанку бути... і привезу панну до каменярні... Панна знає... Звідти вона пробереться проваллям до міста, а я поверну сюди.

— А ти дорогу до Кам’янця знаєш?

— І до Кам’янця, й за Кам’янець, і весь цей ліс можу навиворіт викрутити...

— Ну й гаразд! Доглянь же мені панну!

— Як своє око! Будь, батьку, певен!

Коли Кармелюк з панною завернули за ріг і почали підійматися вгору по наметах снігу, якась тінь прослизнула вперед і, наздогнавши сани, гукнула візника:

— Ти, Андрію?

— Я.

— Аз ким пан отаман?

— З панною, котра допомогла батькові втекти з неволі.

— Яка там панна? — прошипіла жіноча постать, накидаючись на Андрія.

— Не знаю, пані отаманшо, вперше бачу.

— Звідки? Хто вона? Чому визволяла? Чому стала на допомогу? — закидала запитаннями Уляна.

— Та я ж з панею був... і нічого не знаю... Видно, панна з Кам’янця... Батько туди велів одвезти.

— А! Знаю! — заскреготала зубами Уляна й, кинувшись

убік, причаїлась за деревами. х

А Кармелюк дорогою говорив тихим голосом панні:

— Прости за все... і пам’ятай, що все життя моє в тобі й для тебе!

— Тільки бережи себе... Не шматуй мого серця... Не пускайся більше на ризик... і сповіщай,— шепотіла Олеся, схиляючи голову на його плече.

— У мене тільки й думки буде, як би тебе зовсім заспокоїти... і зажити новим, світлим життям! — Кармелюк, оглянувшись, поцілував Олесю, а потім заговорив голосно, наближаючись до саней: — Передай же, панно, і панотцеві, й матушці, що Кармелюк їхньої благодійності повік не забуде... і що тільки сам бог може воздати їм за добре діло.

Олеся не могла від хвилювання нічого відповісти; вона мовчки сіла в сани. Місяць виглянув із-за розірваних хмар і осяяв блідим, зеленуватим світлом її палахкотюче від щастя личенько...

Андрій рушив і пустив швидкою риссю коня.

Кармелюк почекав, поки зникли з очей сани, й поволі повернув назад. Ще він не дійшов до корчми, як йому перетяла дорогу Уляна.

— Орле мій! Чого це ти?—скрикнула вона радісно.

Кармелюк здригнув від неприємного враження: її голос,

наче терпугом, дернув його по серці, та за хвилю він опанував себе.

— Уляна? — спитав він у свою чергу.

— Та хто ж, як не вона?.. В пекло тричі лазила для твого порятунку... Ой, увесь би світ перерізала за орла мого! — І вона обняла за шию Кармелюка й припала до його губів своїми.

Кармелюк відчув її гаряче дихання й прискорене биття тріпотливого серця і в першу мить хотів був відсторонити ласки навіженої коханки, але розсудливість стримала його... Він відповів їй поцілунком і поквапив іти до шинку обміркувати становище, бо до світанку могла бути погоня.

Уляна покірно пішла за ним і, немов з цікавості, спитала:

— Яка то панна допомогла тобі у втечі?

"Мабуть, підгляділа вже, а то й пі дел ухал а", ^ майнула Кармелюкові думка і він після невеликої паузи відповів:

— Дочка коменданта фортеці... вона викрала й ключі,

і добула коня... ^

— Яка жаліслива,— похитала головою Уляна.— Навіть рідного батька не пошаліла заради розбійника...