Глава 8

Глава 8

Накрапав дрібний дощ. Ліс удалині шумів невиразною шелесткою монотонністю. Важке небо і море злилися в єдиний безкінечний сірий простір, на тлі якого губилися дві мокрі істоти, які щойно насилу вибралися на безлюдну сушу. 

Фредерік важко дихав, його руки і ноги тремтіли від напруги. Підступна течія весь час відносила їх від берега, і він боровся зі стихією, намагаючись втримати на плаву і себе, і непритомну дівчину. Її тіло каменем тягнуло донизу, але капітан переміг.

Не даючи собі ні секунди перепочинку, він почав торсати дівчину за плечі, але вона не подавала ознак життя. 

- Отямся, чорт забирай! Отямся, - крізь зуби бурмотів він, при тому кілька разів ударив її в груди.

Скільки він так у відчаї робив, не знав, аж поки не притис до себе у шаленому пориві так, що вона закашляла і нарешті почала спльовувати воду.

“Слава усім існуючим та неіснуючим богам!” - подумав. Скривився. Якраз у манері Натана.

Смерть від утоплення їм більше не загрожувала, зате промерзнути до кісток, зважаючи на відсутність у полі зору будь-якого укриття, можна аж бігом.

Озираючись на всі боки, Фредерік міцніше пригорнув дівчину. Вона дихала зі свистом та хрипами, але головне - була жива. Думка про те, що він знову врятував їй життя і знову тримає в обіймах, промайнула, наче спалах. Гостро і виразно.

Капітан не втримався і провів рукою по холодній блідій шкірі. Окреслив лінію загостреного підборіддя, відвів з високого чола пасмо волосся. Від води воно потемніло і нагадувало застиглу лаву. Тоді великим пальцем провів по вустах, що посиніли від холоду, і притьмом захотів їх зігріти. Не розмірковуючи про причини, не вдаючись до виправдань або ж застережень. Наказуючи голосу розуму заткнутися і відкидаючи перестороги, Фредерік піддався пориву і припав до її вогкуватих губ. І вона відповіла. Спочатку мляво, а потім все більше віддаючись поцілунку. Не піднімаючи повік, губами, до яких прилила кров, прошепотіла:

- Антуан…

Фредерік скам’янів. 

Наче полуда впала з його очей. Він схопив дівчину за щоки, приводячи до тями.

- Кароліна!

Та нарешті опам’яталася.

- Що… що сталося? Де ми?

- Один диявол знає, де. Підводься. Нам треба йти.

Вона сторожко дивилася на капітана, відчуваючи, як від нього відходять хвилі роздратування.

- Не впевнена, що мені вистачить сил.

- Померти на суші після того, як вкотре врятувалася від потопання, було б щонайменше дурістю. - Він підхопив її під здорове плече. - Ходімо. Маємо відшукати шлюпку і моїх людей.

Кароліна застогнала. Морська вода просочила пов’язку, і тепер рана пекла від солі. Але вибору не було. 

- Як почуваєшся?

- Хіба вам не байдуже? - буркнула Кароліна, сердита на нього за те, що він примушував її йти, коли їй хотілося одного - впасти і заснути прямо на мокрому піску й дрібних камінцях з уламками мушлів, що різали босі ноги.

Але, як виявилося, він був сердитий на неї куди більше. Вони вже пройшли не менше льє, коли Фредерік раптом вигукнув:

- Це через тебе я втратив корабель!

Кароліна аж перечепилася.

- Що?! То це я винна в тому, що Буйвол зчинив заколот?

- Так! А ще в тому, що мені знов довелося рятувати тебе!

- Я не просила пірнати за мною! Треба було дати мені померти і пливсти далі на своєму жалюгідному кораблі зі своєю смердючою командою, щоб врешті решт загинути невідомо заради чого!

Фредерік стис кулаки так, що побіліли кісточки пальців. З його ніздрів валив пар, наче у загнаного в галопі коня. Кароліна ж, наскільки дозволяв стан, випросталася і з викликом дивилася на капітана.

- Якби ти була чоловіком, я б не подарував тобі жодного з цих слів.

- То зробіть це нарешті! Добийте мене, як вбили мого друга, - й ділу кінець! Навіщо вам такий тягар?

І тут сталося те, чого ніхто не очікував.

Ноги у дівчини підкосилися, і вона важко впала, взриваючи колінами друзки мушлів. На оголеній шкірі утворилися десятки дрібних порізів, з яких поволі почала сочитися кров. І Кароліна заплакала. Гірко і невтішно, аж серце краялося.

Фредерік не встиг її підхопити і тепер стояв розгублений. Тільки цього бракувало! Коли Луїза починала пускати сльозу (а робила вона так доволі часто), він просто тікав з каюти і не повертався, доки склянки не починали бити північ. Зараз же відступати не було куди. Й покинути дівчину він теж не міг. З жахом усвідомив, що готовий прикінчити кожного, хто змушує її страждати, в тому числі і себе самого.

Він опустився поруч.

- Ну годі вже, - притис до себе, заколисуючи, наче дитину.

- Я не можу, - схлипувала Кароліна, - більше не можу… не маю сил… Я так втомилася тікати. Я хочу додому…

- А де твій дім?

- Далеко, - і вона знов розридалася.

- Гей, - він узяв її обличчя у свої долоні, - подивися на мене.

Червоні заплакані очі блищали, мов дві загублені зірки. Солоні краплі змішувались з дощем, текли щоками і підборіддям, шиєю, стікали на груди, що випинали гострими вершинами з-під промоклої сорочки. 

- Я не зустрічав у своєму житті більш мужньої і хороброї жінки, ніж ти. Будь-хто на твоєму місці вже помер би тисячу разів. Ти пережила піратський напад, уламок щогли у плечі, ледь не потонула. І це тільки те, що мені відомо. Навіть не уявляю, що тобі довелося витерпіти до того, як потрапити на мій корабель. І все ж таки ти жива. Вижила попри все. Невже зараз ти здасися? Доля - ще те стерво, але вона дала тобі шанс. 

Вона слухала його глибокий голос, трохи глухуватий від хвилювання і слів, які він вимовляв, дивуючи і себе, і її. Так, він мав рацію. Вона мусила взяти себе в руки, припинити хвилинну слабкість та йти далі. Але для чого?