16.2

***

«Каселона»

Арістей Вовк падав у бездонну темну прірву. Навколо мерехтіли зірки, спалахували і гасли наднові, кружляли планети… Він розумів, що це нереально, проте здригався щоразу, коли повз проносилися вогняні комети.

Потім виник шум. Він ішов нізвідки, наростав поступово, і незабаром перетворився на нав’язливий писк незнайомих голосів. Це заважало плавати в безмежжі, змушувало прислухатися, виривало із забуття…

А ще по голові щось повзало, і неприємні дотики вкупі з фантасмагоричними видіннями розбурхували тривогу.

– Дівчино, у вас руки трясуться. Ви йому вену роздерете, – одна з фраз нарешті набула чіткості. – Коліть у м’яз або залиште все як є. Він міцний чоловік, а не балерина.

Руки торкнулося щось холодне, і Арт схопився, готовий битися з будь-якою кількістю супротивників. Пристебнуті до ніжки ліжка кайданки відкинули його на підлогу, у передпліччя встромилася голка, хтось тонко скрикнув і мазнув по щоці мокрим волоссям.

Арт зацьковано озирнувся, викликаючи в пам’яті останні події.

Їжа. Дійсно, справа в їжі. Зачиненого в каюті Даніала Каса треба було нагодувати. Арт про всяк випадок озброївся конфіскованою зброєю, «Зара» відчинила двері і…

І тепер у кайданках не злочинець.

– Що це? – Арістей видер із руки голку від шприца, до якої чомусь сам шприц не додавався. – Звідки тут… Леві?

Безсумнівно, поруч сиділа колишня напарниця – тендітна й нещасна, вона здавалася ще непомітнішою у широченній сорочці, що сповзала з плечей. В очах сльози, на шиї – пожовклий синець, пальці в крові…

– Леві! Що він тобі зробив?

Від різкого руху в голові ніби щось вибухнуло, по спині проповзли кілька неспішних крапель.

«Це моя кров», – зрозумів Арт, продираючись крізь пекучі хвилі болю.

Кас якимсь дивом звільнився (на законослухняній «Каселоні» знайшлася лише допотопна модель наручників, таку і скріпкою легко відкрити – за наявності, звісно, скріпки) і відібрав пістолет у Арістея. Той ввійшов до каюти полоненого, нічого не підозрюючи, не зміг вчасно відреагувати на загрозу, втратив зброю і дістав удар рукояткою.

Кайданки, кхм… Тепер вони прикрашали зап’ястя Арта, тож ясно одне: злочинець їх відкрив, а не зламав собі пальці, щоб витягнути кисті рук. І чим же? Не інакше як силою думки, тому що з каюти, перетвореної на тюремну камеру, винесли абсолютно все, крім ліжка.

– Ти як, Арте? Обережніше… Хочеш, я вколю знеболювальне?

Леві клопотала навколо колишнього колеги, ніби забувши про озброєного чоловіка за два метри від них.

– Не треба. – Арістей, пам’ятаючи попередній досвід, повільно похитав головою. – Чому ти тут? Звідки в тебе аптечка? Що він хоче?

Даніал уважно дивився на прочинені двері і зовсім не реагував на бранців. Якби він був трохи ближче… Але Арт не дозволив собі мріяти про нездійсненне. Злочинця не дістати, та й прикута рука – не найкраща зброя проти пістолета.

– Я зробила дурість. – Леві вивчала підлогу і крутила в пальцях наповнений шприц без голки, намагаючись приховати ніяковість. – Знову… Іноді мені здається, я не здатна ні на що інше. Від мене одні проблеми. Я ніколи не виправлюся.

Від тихих слів стало сумно і гірко. Якби Арта не стримували пута, він би стиснув її плечі і сказав, що доброзичливість – не порок, і в тому, що трапилося на Оніксі-6, винні багато хто, але не офіцерка Леві Стар, на яку повісили всіх собак.

Вона – жертва, а не лиходійка. Управління поспішало прикрити свої власні оборудки з аліанами (ті несподівано із союзників перетворилися на ворогів) і кинуло її на розтерзання пресі. Якби начальство не боялося за власні дупи, життя Леві не змінилося б. Ну хіба що банківський рахунок спорожнів би – на штрафи.

– Тобі просто не пощастило, – боягузлива фраза приховала справжні почуття.

– Я ціла і неушкоджена. – Леві відвернулася. – Навіть аптечку випросила… Але від мене нема користі! Я й перев’язати тебе нормально не зуміла… Руки тремтять! Мене, виявляється, нудить від крові! Мене! Медика зі справжньою ліцензією!

– Це мине, – Арт хотів запевнити її, що все буде добре, небезпека зникне, погані дні стануть минулим, але з губ зірвалася звичайна банальність. – Все минає.

– Я – руїна… Мені вже не допоможе навіть психотерапія…

«Точно! Цьому покидьку хтось допомагає», – Арістея осяяла несподівана здогадка. Все логічно: хтось розстебнув наручники Каса і сховався у тінь, щоб чекати зручного моменту для нової диверсії.

Хтось, ха! На «Каселоні» людей небагато, причому майже за всіх Арт міг поручитися особисто.

Райс навряд чи влаштовував би складні комбінації, Торн у комі, Матіас Антес поки не отямився, Сана… Хм, про Сану Арістей не знав нічого, крім того, що вона – племінниця відомого в певних колах Нікала Лютика. На терористку ця дівчина не схожа, проте з такою ріднею, як у неї, ні в чому не можна бути впевненим.

Хто ще? Леві, Мік та Міра. Не підозрювати ж власних дітей? Та й колишня напарниця зараз тут – загнана в куток, налякана і зневірена.