Кав'ярня

30 -31. Несподіванка/ Запрошення.

Наступний день я провела на заняттях. У самотності та роздумах. По обіді, повернувшись додому, я нудилася над тарілкою. Пролунав телефонний дзвінок. Це була Оля. Не хочу ні з ким говорити. Та все ж, може, щось важливе.
- Так, Олю. – спокійно відповідаю.
- Ну що, догралася? – грубим голосом мовить.
- Ти про що? – дивуюсь такій поведінці.
- Тут ця змія про тебе розвідує. Я, звичайно, нічого не сказала. А от Ксюня, ще те базікало.
- А що вона питала?
- Цікаві факти. Так що тримайся. – попередила подруга.
- Дякую, що попередила.
Дуже цікаво навіщо Лізі інформація про мене.  Хоча і дурний здогадається, мова йтиме про Максима. Що ж вона хоче мені сказати? Сказати, що перемогла чи як? Їй мало скандалу, який був? Чи смак перемоги не такий солодкий, коли суперниця не знищена повністю? Мені то нічого хвилюватися, компромату їй не знайти. Але сам факт мене насторожував. Щось вона замислила. Це спонукало ще більше до роздумів і обговорення стосунків з Максом. Доведеться з’ясовувати стосунки, і щодо посту, і щодо її поведінки.

***

День починався, як завжди. Після безсонної ночі не тішила і сонячна погода. Робота в кафе потребувала стійкості і зосередженості, якої мені не вистачало. Подумати тільки, аж чотири зауваження від Вікторівни за дві години праці. А покарання – позбавлення премії. Єдина радість – це п’ятниця. Маленьке свято. Майже, як відродження. Актуально до мого душевного стану.

Макс зайшов. Його присутність не змінила поганого настрою. Я було незворушна. Весь час мовчала. Нічого не запитувала. Звичайно ж, він ні про що не здогадується. Чого б це? Невже він вважає мене дурепою? Було б дуже прикро.  Втім, помітив мій стан, і не набридав. Допивши каву, запитав:

 - Як справи?

- Добре.- відповіла, не дивлячись на нього.

- Справді? Щось не видно. У тебе стомлений вигляд.- це ж треба помітив.

- Все добре. Просто голова болить.- поскаржилася.

- Я знаю дієві ліки.

- Які ж?- нарешті, спрямовую на нього погляд.

- Наприклад, вихідні на озері.

- Цікаво. З ким?

- Тільки ти і я.-  кокетливо усміхається.

Наче нічого й не сталося. Мене його поведінка насторожує. Чи може він знати про дії Лізи? А пост чого виклав. Отже нічого не приховує. А мене навіщо кличе з собою? Я його не розумію. Втім, пропозиція варта уваги. Як би я не хотіла його забути, та не можу. Як би не ображалася, не можу засмутити.

- А подумати є час?- цікавлюсь.

- Кілька хвилин. Їхати вже завтра.

- А якщо я відмовлюся? Поїдеш сам?- припускаю.

- Навіть, не знаю. Треба подумати.

- Ну, тоді я згодна.

У мене вже були плани на ці вихідні. І навіть квиток лежав у гаманці. Я збиралася їхати до мами. Та чи варта ця поїздка такої втрати? Мама ж все пробачить. Все зрозуміє. Як і завжди. І до того ж, чи можу я допустити, щоб він поїхав з кимось іншим? А раптом це буде Ліза? Що, як Макс не жартував, коли говорив, що подумає, їхати самому, чи з кимось у разі моєї відмови? Та й не відомо ще кому він запропонував  спершу. А що, як Ліза вже йому відмовила, і він згадав про мене? Ці надокучливі думки переповнювали мій мозок. І додавали сумніву у правильності мого вибору. Чи варто давати йому другий шанс? Чи повинна я вірити йому? Бо як виявилося, брехати він чудово вміє.

Все, що починається з брехні, нічим хорошим не закінчиться, як і наші стосунки. Та попри мою наївність і дурість, я все ще вірю, що у нас все складеться. Що стану для нього кимось важливим. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше