Кав'ярня

32. Weekend

Макс забрав мене о п’ятій ранку. Так рано прокидатися у вихідний – злочин. Через нерви не спала майже усю ніч. Виснажена і знервована. Вирішила мовчати, щоб не бовкнути  нічого зайвого, не запитати такого, що може скомпрометувати мене.  Не хотілося влаштовувати скандал і псувати вихідні. А запитань було безліч. Та все ж одне не полишало моєї голови. Що я для нього значу?

Макс цмокнув  мене у щоку і взяв сумку з речами з рук. Поклав у багажник. Я присіла на переднє сидіння біля нього.

- Ну що, поїхали? – сказав він, сівши за кермо.

Я мовчки кивнула. І відвела погляд у вікно. Макс увімкнув радіо, де лунали сучасні пісні.

- Зроби трішки тихіше, – попросила я. – Може, ще засну.

Він погодився без заперечень і зменшив гучність.  

Я слідкувала за дорогою і намагалася поспати. Моє споглядання відволік дотик Макса. Він ніжно торкнувся моєї руки.

Це змусило мене поглянути на нього. Він  усміхався і запитав.

- Змерзла?

- Ні, – спокійно, тихцем відповіла я.

- А чому руки холодні?

- Вони завжди такі.

- Жабенятко, – посміхнуся Макс. – Буду так тебе звати: моє Жабенятко.

Його слова не залишили мене байдужою і я широко усміхнулася. І знову перевела погляд. Макс повернувся рукою до панелі передач. А у моїй голові все ще лунало «моє Жабенятко». З такою ніжністю зазвичай говорять про коханих. Та чому я? Все ж почути, що я його, було приємно.

Дорога було довгою. Ми їхали години три. Мені вдалося трішки подрімати. Макс розбудив мене, коли ми під’їхали до будинку.

- Олено, прокидайся. Ми прибули.

Я розплющила очі. Руками протерла очі і роззирнулася довкола. Видно тільки ліс і будинок. Вийшовши з машини, я розглядала володіння. Будинок з дерева середніх розмірів, довкола ліс і все. Лише вузька доріжка у зворотний бік. Макс взяв речі і попрямував до будинку. Я стояла на місці, наче зачарована. Навіть страшно стало. А раптом ми звідси не виберемося? У фільмах жахів так все і починалося. Від цієї думки стало моторошно і навіть по тілу виступили сироти.  Я побігла за Максом. Ми зайшли до будинку. І я знову у ступорі. Такий непримітний ззовні – і такий шикарний всередині.

-  Ти поки тут роздивись, – сказав Макс, стоячи на проході і кумедно дивлячись на мене. – Я приготую сніданок.

Для огляду будинку мені вистачило пів години. Встигла прийняти душ і перевдягнутися. Спустившись на кухню, відчула аромат щойно звареної кави. Вдихнувши запах, вперше за день зраділа, що живу.

На кухні чувся  гуркіт посуду.

- Тобі допомогти? – запропонувала я, опинившись на кухні.

- Допоможи, – відповів Макс, оглянувши мене з ніг до голови.

- Що? – мене здивував його погляд.

- Нічого, – відповів він і задоволено всміхнувся.

- Що будемо готувати? – перевела розмову.

- Ти будеш мити і різати овочі, – віддав наказ.

- Добре.

Чому б не дати йому відчути себе справжнім чоловіком? Якщо йому так хочеться. Пограю сьогодні лагідну лань.

Залишок дня ми провели у ліжку перед телевізором. Дорога зморила і дощ, який почався раптово, скасував  нам похід до озера. Макс прихопив з собою підбірку цікавих, різножанрових фільмів, серед яких і жахи. Обіцяв, що вночі подивимося. Вже не дочекаюся цього моменту. Цікаво, а він здогадується, що я зовсім їх не боюся? Комедії справді були смішні, мій регіт чув увесь ліс. Хвала Богу, що ми тут самі. Та й не все так погано, як я собі уявляла. Майже забула про своє зрадливе почуття недовіри та невпевненості. Чомусь Макс переконував мене, що все буде добре. Коли ми разом, мені нічого не страшно. Тривога зникає за мить. Можливо, саме це називають своя людина. Людина, яка налаштовує тебе і твій внутрішній світ на потрібний лад, який дозволяє бачити лише яскраві кольори веселки.

Час, проведений поряд, у його обіймах не замінити ніякими скарбами світу. І цей момент справді найщасливіший за весь час разом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше