Кав'ярня

41. Нове життя

Після підписання договору не думала, що категорично зміню своє життя. Та все ж Сергій наполягає на звільненні з кафе і переїзду до нього. І саме останнє лякає найбільше. Як це жити в одному домі з чужою людиною? Я ж зовсім його не знаю. Його смаків, звичок, його сім’ї. Взагалі нічого, крім нашого спільного плану і того, що відомо про стосунки. І я розуміла, що не даремно хвилююся. Переїхавши до Сергія,  не могла поводити себе природно.  Завжди відчувала чужий погляд і контроль. На щастя, Сергій не наполягав на близькості і я мала свою кімнату. Сергій був не проти, щоб я сама все облаштувала. І коли, нарешті, закінчила, то раділа, що матиму кімнату  своєї мрії. Сергій теж радів, що я згодилася на його умови, та цього йому було мало.

- Олено, ти вже звільнилася з кафе?

- Ні ще, я не говорила з директором, поки що. Я ж не поспішаю. Нехай спочатку знайдуть заміну, а потім я піду.

- Чого б це?

- Ну, мені потрібен час, щоб звикнути до всього.

- Ну добре, не буду тебе підганяти, та ти не барися. Добре?

- Так.

Я погодилася  на цю умову, та все одно не розуміла, чому він проти моєї роботи? Раніше я терпіти не могла свою роботу, а зараз нічим іншим не можу себе зайняти. Мабуть, звичка.  Не бачу причин так поспішати, спокійно допрацюю – і піду. Та десь в глибині душі, я ще не готова покинути місце, де знайшла його, своє кохання. Я весь час уявляю, що б було, якби я не влаштувалася працювати в кафе. Чи зустріла б я Макса? Чи була б у такій ситуації зараз? Я у розпачі від думки, що більше його не побачу. І зараз все більше сумніваюся, що є шлях назад. Як же мені бути?

Іноді потрібно тверезо поглянути на ситуацію, збоку. І я йду до Вікторівни.

- Світлано Вікторівно, можна до Вас? – запитую я, стоячи у дверях її кабінету.

- Так, Олено. Проходь. Що у тебе?

- Я хотіла Вам сказати, що йду з кафе. Та я попрацюю, поки знайдете мені заміну.

- Йдеш? Чому?

- Це довга історія. Пам’ятаєте, я Вам говорила? – киваю їй.

- А, це пов’язано з тим хлопцем?

- Так, – сідаю на стілець навпроти. – Я погодилася на пропозицію Сергія. І ми фіктивно одружилися. Вже підписали договір.

- Все-таки наважилася?

- Так.

- І як? Не жалкуєш?

- Дуже. Та лише тому, що боюся втратити Макса. Як Ви думаєте, чи завжди ми втрачаємо те, що боїмося загубити?

- Не знаю. Та часто ми втрачаємо те, що не цінуємо і ніколи не переймалися наявністю. Тому не можу сказати. А чому ти так боїшся?

- Не знаю. Я настільки заплуталася у своєму житті, що не можу логічно мислити.

- А ти з Максимом говорила?

- Ні. Він приходив сам до мене. І я була дуже здивована його появою. Поводив себе неадекватно. Щось говорив про те, що ми з Сергієм жартуємо. Що ми розігруємо його. Я нічого не зрозуміла.

- Коли приходив, то все ж не байдужий до тебе. Якби було все одно, не прийшов би.

- Ох, мені б Вашу впевненість. Я вже нічому не вірю.

- Не панікуй. Тобі потрібно заспокоїтися. Дай йому час. Можливо, він не зрозумів ще, що втрачає тебе.

- Час? Мені б теж не завадило дати собі час. Я не можу спокійно жити. Ці думки і хвилювання зморюють мене.

- Все мине. З часом.  

- Так, мабуть, ваша правда. Дякую. Піду працювати.

Не знаю, чому я раніше недолюблювала цю жінку? Вона дуже добра і мудра. Її слова здатні зцілювати. Принаймні, після розмови з нею, мені стає краще.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше