Кав'ярня

43. Новий шлях

Після того, що зробив Сергій, не хочу з ним розмовляти.  Та життя в одному домі  робить моє бажання нездійсненним. Доводиться не тільки бачитися, а й спілкуватися. Я справді дуже ображена. Можливо, колись я скажу йому «дякую», та зараз він робить  боляче, граючись моїми почуттями. Наша сварка та образа затягується на кілька днів. Я весь час мовчу, а Сергій відчуває провину. Ось і зараз. Я працювала за комп’ютером.  Сесія не за горами. Він прийшов і поклав на стіл квіти. Тюльпани? Ненавиджу тюльпани. Так, зараз сезон, та ніколи їх не любила. Хоча, справа не у квітах, а у тому, хто їх дарує. Якби їх дарував Максим, це були б найкрасивіші квіти для мене. Дивлюся з провиною на квіти. Вони ж ні в чому не винні. Йду за вазою на кухню, де і зустрічаю Сергія.

- Олено, – зупиняє мене.

- Що?

- Мені треба з тобою поговорити.

- Говори.- все ще скептично до нього ставлюся. 

- Добре. Тільки присядь.

- Я тебе слухаю, – холодно відповідаю.

- Ти вже звільнилася з кафе?

- Так. Ще два дні допрацюю, проінструктую новеньку – і все.

- Добре. То тобі нічим буде займатися, крім навчання?

- Виходить, так, а що?

- Я тут подумав. А ти не хочеш відкрити свою школу? Ну, раптом?

- Звідки ти знаєш? – дивуюся. – Це мрія всього мого життя.

- Справді? Я не знав, – загадково відповідає.

- А що ти пропонуєш? – цікавлюся.

- Пропоную відкрити тобі школу. То як?

- Я хочу. Тільки це не так просто. Як я сама з усім впораюся?

- Не сама. Я залучу свого нотаріуса. Він з тобою попрацює і все оформить. Порадить щось. То як, згода?

- Так. Так, звичайно. Дякую! – кидаюся йому на шию.

Що? Що ти робиш? Мало не цілуватися до нього кинулася і через що? Через те, що  він вирішив тебе купити? Твою прихильність купити? Я розумію, що повелася різко. Мені не варто давати йому надій. Чи звикати до нього, і навпаки. Все одно  незабаром я піду звідси і все скінчиться. І цього я хочу понад усе. Та ця мрія справді важлива для мене. Цікаво, звідки він про неї дізнався? Я ж нікому не говорила. Звичайно ж, крім Макса. Він знав. Я, дурна, все йому розповідала, хоча не повинна була.  Розмова і пропозиція стають приводом для примирення. Ми з Сергієм знову нормально спілкуємося. Та це не змінює мого ставлення до його методів.

Останній день на роботі, подумати тільки. Я стільки разів уявляла собі цей момент, а зараз не хочу йти. У новенької швидко все виходить, що викликає у мене смуток. Доведеться піти і завжди є той, хто тебе замінить. Востаннє визираю з-за барної стійки на мій обожнюваний столик біля вікна, де зараз порожньо. Прямую туди і вмощуюся зручненько на стільчик, за яким вперше побачила Макса. Пригадую все. Як не могла відвести погляд. Як чекала на нього кожного дня. І тремтіння по тілу. До реальності мене повертає доторк. Це Вікторівна поклала руку мені на плече. Я повертаюся і усміхаюся їй.

- Вже йдеш? – питає.

- Так.  Час.

- Ну, зайди до мене, поговоримо. Ліно, зроби нам кави, – говорить  новій баристі і ми зникаємо за дверима. – Сідай, – продовжує вже у кабінеті.

- Дякую, – відповідаю і вмощуюся у  кріслі. – Я буду сумувати за цим місцем.

- То приходь. Для тебе наші двері завжди відчинені. Ти стала для мене не просто працівником.

- Я? Чого? – дивуюся.

- Бо знаєш набагато більше за інших. І не видала мене, коли зникли гроші.

- Гроші? – пригадую. Я ж зовсім забула про це.

- Так. Олено? – торкається моєї руки. – Ти чого?

- Нічого. Все добре. Я просто зовсім про це забула.

- Як ти взагалі?

- Тримаюся. Бачила Макса тиждень тому. Він остаточно мене заплутав.

- Як саме?

- Говорив загадками. Типу, хоче вірити, що все, що зараз з нами відбувається – це сон. Що хоче, як колись, пити каву зі мною у кафе. Він плутає мої думки. І робить мені боляче.

- А ти що відповіла?

- Відповіла, що, на жаль, це не сон, що я дружина Сергія і нам не варто повертатися у минуле. Хоча, насправді, ледь стримувалася, щоб не впасти йому на груди.

- Все ж він щось до тебе відчуває. Та достатньо добре приховує.

- Так достатньо, що я майже ненавиджу його. Сергій запропонував мені відкрити школу.

- Невже?

- Так. І, якщо чесно, я боюся. Не хочу від нього залежати. Не хочу брати у нього грошей. Та навряд чи буде такий шанс ще колись. Мені потрібно наполегливо попрацювати, щоб самостійно все створити.

- Ти справді цього хочеш?

- Так, Лано (останнім часом наодинці ми переходимо на ти),  ніколи так не хотіла. Це єдиний шанс не втрачати час даремно. Поки буду жити неправильно, хоч спробую здійснити мрію. Ця робота мені, зараз, як ліки, дуже потрібна.

- Ну що ж. Я впевнена,  ти зможеш. Буде потрібна допомога – звертайся. Ми з радістю тобі допоможемо. А Оля, до речі, знає? Вона ж у відпустці.

- Знає про звільнення. Про школу ще не говорила. Якщо все  вдасться, заберу її до себе.

- Подивимося.

Вікторівна і дівчата провели мене з почестями. Всі обіймали і наполягали на поверненні. Я рада, що не залишилася чужою у цьому такому рідному місці. І я обов’язково ще прийду сюди. Та зараз потрібно рухатися своїм новим шляхом. До мрії. Наполегливо працювати, щоб не з’їхати з глузду від роздумів та болю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше