Кав'ярня

47. ***

Я твердо вирішила залишити минуле там, де слід. І жити тим, що є сьогодні. А на даний момент – я дружина Сергія. Після безсонної ночі важко сконцентруватися на важливих речах. І я вирішую побути вдома. Подзвонила адміністратору, Оксані, попередила, що сьогодні мене не буде. Просто необхідно побути сам на сам з думками. Прийняти важливе рішення, адже потім шляху назад не буде. Не в моїх принципах гратися з почуттями людей. Якщо і впущу Сергія в своє серце, ходу назад не буде.

Готуючи каву, обдумувала, за що я можу його любити. Потрібно ж себе  переконати, чи що? Перебираючи в голові його переваги та недоліки, зовсім забула про каву.

- Зіпсувала, – промовила вголос.

- Доброго ранку. Що за запах? – спитав Сергій за спиною. Я думала, він вже пішов. Повертаюсь до нього і мило усміхаюся.

- Це кава. А ти ще не пішов? –  розгублено питаю.

- Ні. Тільки но збираюсь. А що? – я ніколи не цікавилась його справами і це його помітно дивує. Я даю турці спокій  і підходжу до нього. Поправляючи краватку, бажаю хорошого дня.

- Бувай, – цілую у щічку. –  Сергій шокований, та йому приємно. Бо усмішка засяяла на все обличчя.

- Бувай, – відповів і пішов.

«Він добрий». Перше, що спадає на думку, коли залишаюсь  на самоті. І справді, він дуже добрий, ввічливий і привітний. Завжди знаходить для мене час. Може, я правильно чиню? Від ранкової ніжності настрій раптово покращується. І на мить, я вже й забула, що це лише гра. День минув  за переглядом мелодрам. Встигла і наплакатися, і насміятись. Та все ж даю собі два тижні, щоб змусити себе покохати Сергія. Щоб не забути нічого і не відхилитися від плану, роблю нотатку в телефоні. Записую для себе найжорстокіші правила, виконуючи які, доведеться переступати через себе.

Отже, у моєму списку:

_Бути привітною, милою, турботливою.

_Жодних походів. Бо ще не дай Боже побачу Макса і передумаю.

_Проводити кілька годин разом.

_Цікавитися його справами та пізнати його краще.

Найважчі, це два останні. Ну не вдається мені вдавати істинний інтерес до нього і спільних занять.  

Готую йому вечерю і чекаю на кухні. Сергій, майже як завжди, приходить о восьмій. І дивується, що я чекаю його з вечерею.

- Щось сталося? – стурбовано питає, сідаючи за стіл.

- Ні. Все добре, – вмощуюсь поряд і наливаю нам вина. «А це дарма», – виникає думка. Та пізно думати, вже п’ю. – Як справи?

- Справи? – дивиться на мене підозріло. – Нормально. Точно все гаразд?

- Чого ти такий недовірливий? Все добре. Я що, не можу запитати, як твої справи?

- Можеш. Просто незвично.

- Звикай. Тепер так буде завжди, – всміхаюсь, і думаю, що сказала дурницю, пообіцявши таке.

- Добре, – куштує вечерю.

Не все так погано, як я думала. Повечерявши, він допоміг мені прибрати зі столу. Весь час крутився поряд, торкався мене. Користується моментом. Я скептично до цього ставилася, та справді, час звикати, якщо доведеться провести з ним решту свого життя. Намагалась не думати про зайве і підживлювала в собі оптимізм. Потім ми всілись у вітальні та, як завжди, він дивився новини, а я просто розглядала його уважніше. Ніколи не помічала його смішних ямочок на щоках. Як це мило. Я навіть всміхнулась. І він звернув на це увагу.

- Що? – дивиться на мене. – Чого ти смієшся?

- Нічого, все добре, – задовільнивши цікавість, він повернувся до екрана  ноутбука.

А ще у нього темного кольору волосся, середньої довжини. І коли воно так смішно спадає на його широкий лоб, він виглядає досить брутальним та одночасно чарівним. «Так, ну досить!» – говорю собі і йду у свою кімнату. Як для першого дня, занадто багато хорошого ти помічаєш. Досить на сьогодні ніжностей. Ці дурниці у голові різне творять, та ще й вино.

  Така моя поведінка заінтригувала Сергія. Вранці я прокинулася від аромату кави, який заполонив простір кімнати. Ще ніколи запах не був настільки стійким, адже кухня на першому поверсі. Потягуючись та розплющуючи очі, я почула тихеньке «Хм» над вухом. І зупинившись на мить, широко відкрила очі. На краю ліжка сидів Сергій, усміхався на всі тридцять два зуби своєю чарівною, білосніжною усмішкою. Я підвелася з ліжка, як ошпарена.

- Сергію, що ти тут робиш? – він помітив моє здивування, і ще більше засміявся.

- Прийшов тебе розбудити. Ти ж сьогодні йдеш на роботу? – вказуючи на тумбу біля ліжка: – Ось, каву тобі приніс.

- Дякую, – заспокоїлась і присіла біля нього. – Ти мене налякав.

- Вибач. Я поспішаю, побіжу, – цілує мене в щічку. І зникає за дверима, поки я ще в ступорі після такого ранку.

«Весело» – пролунало в моїй голові.  Я поглянула на годинник – і справді, я спізнююсь. Тому його кава так і лишилась на тумбі. А я полетіла на роботу. Все ще переконуючи себе, що правильно чиню, замовила столик  в ресторані на вечір. Треба звикати до ролі люблячої та турботливої дружини.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше