Кав'ярня

51. Фенікс

Ентузіазму мені не вистачило, я кожного дня дзвонила Олі, чим встигла їй набриднути.  Лише через тиждень вона мені повідомила, що Костя знайшов інформацію, і під час обідньої перерви зможе все розповісти. Я збиралась у кафе і поспішала. Сергій був  вдома та збирав валізу. Оскільки ми не спілкувались, я здивувалась.

- Що це ти робиш? – Про всяк випадок запитую. Може, він вирішив з’їхати?

- Збираю речі. Сьогодні лечу в Берлін, – спокійно відповідає, не відриваючи очей від своєї валізи.

-  У справі, чи просто? – навіщо я це спитала? Наче мені є до цього діло.

-  У справі. Повернусь за тиждень.  Зможеш відпочити від моєї присутності, – говорить з образою.

- Сергію, не треба так. Я заслужила, та набридло вдавати байдужість. Я зробила тобі боляче, вибач, якщо зможеш, – йду геть.

Не надаю його поведінці особливого значення. Сергія можна зрозуміти. І мені справді шкода його, та інакше вчинити я не можу.

Лечу до кав’ярні, де на мене вже чекають. Як виявилось, я ніколи не була сама. Оля, Вікторівна та Костя чекали на мене, бурхливо обговорюючи щось.

- Всім привіт, – присіла за столик, уважно роздивляючись присутніх. – Ну що, які новини?

- Зараз розповім, – почав Костя. – Я з’ясував, що справді хтось купує акції фірми  «Hochtief». І робить це синхронно. Щоб нічого не запідозрили. Покопавшись в архівах, я знайшов все-таки  фірму, яка нелегально це робить, та ще й виводить кошти з фірми в офшор. Фірма називається «Фенікс».

- Фенікс, – прозвучало у моїх скронях. – Я вже десь чула цю назву.

- Справді? – питає Костя.

- Так, тільки не пам’ятаю, де.

- Якби ми могли викрити власника цієї фірми, тоді можна подавати до суду.

- Я подумаю, де я могла чути цю назву.

- Якщо щось дізнаєшся – дзвони.

- Добре.

Ми обговорили можливі варіанти виходу з ситуації. Та ефективнішим буде дізнатись, хто саме так робить. Я дуже хотіла допомогти Максиму. Шкода його. Часом здається, що всі його проблеми через мене. Хоча як він жив до мене, не відомо. А моя поява навряд чи покращила існування.

Вже  дорогою додому, я згадала, де я чула цю назву.

- Точно, – набираю номер Кості. – Я нещодавно підписувала документи, у яких фігурувала назва фірми «Фенікс». Я ще й здивувалася, що це означає. 

- Звідки ці папери?

- Мені Сергій давав їх на підпис. Він зараз у Берліні. Повернеться за тиждень. Я спробую пошукати вдома якісь документи.

- Добре. Це полегшить нам роботу.

 Вдома я обшукала всі місця, де зберігалися папери. Спочатку свої, які стосуються школи. А потім пішла до кабінету Сергія. Рідко сюди заходила. Кабінет досить комфортний. Все розкладено по  теках , з помітками. «Такий правильний, аж бісить!» – вирвалося з моїх вуст. Переглядаючи теки, які стояли на полиці, я нічого не знайшла. Це документи по його фірмі, і жодного натяку на «Фенікс». В столі знаходився сейф, та паролю я не знала. Це було не важко. Шляхом підбору, я відгадала пароль. Дата нашого весілля. Це ж треба, як він запам’ятав цю дату. Відкривши, знайшла ще одну жовту теку. І не повірила своїм очам – все, що стосувалося фірми «Фенікс». На жаль, я мало у цьому розбираюся. Тому подзвонила Кості і повідомила, що знайшла документи.

Наступного дня я принесла папери на вивчення адвокату. Коли я  зайшла в кафе, мене зустріла Оля біля входу і відвела вбік.

- Привіт.- привіталася першою. 

- Привіт. Ну що? – спитала вона.

- Знайшла. Кості зараз віддам на вивчення. А де він?

- Он, – кивнула головою у бік столиків. За одним з них сиділи Костя і Вікторівна. Вони мило між собою спілкувалися та усміхалися.  – Шушукаються.

- І  як це розуміти?- дивуюся сцені, яку побачила. 

- Не повіриш, у них стосунки. Не думала, що поріднюся з керівництвом, – кепкує Оля.

- Не зважай, вона хороша. Тобі сподобається. Вибач, я перерву їхню ідилію.

Ми попрямували до столика. Очевидно, що заважали їм, та справи не чекають. Костя швиденько проглянув папери, та цього замало для ретельнішого вивчення. 

- У нас є час? – перепитав Костя, забираючи папери.

- Сергій повертається через чотири дні. Тому небагато.

- Я перечитаю їх і подзвоню, – пообіцяв Костя.

Ми з Олею залишили їх наодинці і пішли прогулятися.  Блукаючи містом, ділилися подіями.  Я все розповідала про свою школу та успіхи, які робили мене щасливою. Подруга, нарешті, похвалилася обручкою, яку подарував Кирило.

- І коли весілля?

- Ще не знаю, – всміхається. – Це не так важливо. Головне, що ми любимо один одного.

- Так, – киваю і усмішка зникає з мого обличчя .- Твоя правда.

- Олено, тільки не починай. Пам’ятаєш, як я попереджала тебе?

- Так. Чудово все пам’ятаю. Нічого, скоро все закінчиться. Я не можу дочекатися.

- Ти точно хочеш це зробити? Тобі не шкода Сергія?

- Шкода. Та краще буде вчинити по совісті. Він знайде ще ту, яку покохає. І тоді його почуття будуть взаємні.

- Напевне.

- Я вірю в це. Не можна змусити своє серце полюбити, та змусити вчинити по совісті можна завжди. Відпусти, коли не любиш.  Що я і роблю з нашими стосунками. Подумати тільки, залишилося  п'ятнадцять днів. І все, фініш.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше