55. Фінал

Ми помиляємося. Як сильно ми б не хотіли це визнавати, та часто, ми помиляємося. Тоді коли вважаємо, що почати нове життя – це раз плюнути, чи просто клацнути пальцями. Нове життя, зазвичай, починається з нового дня. Рани все ще ниють, та бракує впевненості, чи правильно ти вчинив. А у мене починається з ранкової пробіжки. Дивне відчуття, ти біжиш і твої груди наповнюються прохолодним повітрям, серце калатає, а ти щасливий. Щасливий, бо знайшов сили змінитися. Звернути зі шляху, який ще на початку був хибним. Ми поспішаємо жити, або навпаки: відкладаємо важливі моменти на потім. І не розуміємо тією дорогою йдемо, чи час змінити напрям. Тепер я бачу чітку траєкторію свого руху. Школа вже досить успішна і не потребує вічної моєї присутності. І сьогодні я влаштувала собі вихідний, оскільки вчора ми добре відсвяткували з Олею та Вікторівною мою свободу. Розлучена. Чи вірніше – вільна. Дівчатам сьогодні буде погано. Олі – так точно, принаймні, просила пігулки з п’ятої  ранку. Повернувшись весела та усміхнена з пробіжки, я  знайшла подругу в незручному становищі.

- Олено, я, очевидно, перебрала, – побігла до туалету, з надією зупинити рвотний рефлекс.

- Олю, все добре? Зараз ліки знайду, – копирсалась я у аптечці, та наче навмисно жодного потрібного препарату не було. Та дещо цікаве все-таки  знайшла. – Олю? Це те, що я думаю? – зайшла до ванни, тримаючи в руках позитивний тест на вагітність.

- Так, – вимовила вона, зупиняючи напади токсикозу.

- Я так рада за тебе, сонечко, – стала обіймати її від щастя.

Ще одна чудова новина. Як добре збіглося з початком нового періоду в житті. Оскільки новина прекрасна, то і впевненості в мене, що це на удачу, було більше.

Мені довелося бігти до кав’ярні замість Олі. Дала їй час відлежатися і прийти до тями. Я крокувала знайомою дорогою, і як колись слухала радіо Енерджі. Ранкове шоу завжди піднімало настрій. Цікаві конкурси та чудова улюблена музика. Здавалось, не може бути щастя більшого, від свободи, що саме зараз я і відчувала.

Потрапивши до кафе, я зустріла Лану, якій теж не зовсім добре після гулянки. Я їй поспівчувала, і вона мене насварила за це. Жартую, ні. Спокійно погодилась на заміну Олі мною.

- Я скучила за цією справою. Можна сьогодні попрацювати на добровільній основі? – жартую.

- Ой, роби, що хочеш. Можеш і мене замінити, за сумісництвом. Раптом що, я в кабінеті, – тримаючись за голову, зникла за дверима.

Я перевдяглась у форму офіціантки. Дівчата дуже здивувались, типу, немає чого їй робити. А потім, навіть, зраділи, що буде на кого спихнути зайву роботу.

Після обіду Оля прийшла до кафе. Виглядала значно краще і я ще раз привітала її з чудовою новиною.

- Кирило знає? – цікавлюсь.

- Ще ні, – насторожено відповідає. – Я боюсь його реакції.

- Не бійся, я впевнена, що все буде чудово. А якщо щось піде не так, не забувай, у тебе є я.

- Дякую. Ти мене заспокоїла. З тобою я точно не пропаду, – відчутна нотка іронії в голосі.

Пообідавши  всі разом – я і Оля з Ланою – стали обговорювати материнство. Емоційна та психологічна підготовка новоспеченої матусі вже почалась. На щастя, ніхто і не згадує, що у мене були там якісь проблеми в особистому житті. А от дівчата молодці. Лана з Костею у серйозних стосунках. Як на мене, чудова пара. Вони дуже підходять один одному і доповнюють. І обоє заслуговують на щастя. У Олі, як ви вже зрозуміли, теж все чудово. А я просто живу далі. Мій довгоочікуваний спокій нарешті заполонив думки і серце. Розлучення з Сергієм пройшло нормально, спокійно. Підписали папери і мирно розійшлися. Ще й на прощання запропонував допомогу, якщо знадобиться. Досить щедро з його боку. Вочевидь, він не ображається на мене. А з Максом, після останньої зустрічі, ми не бачилися і не спілкувалися. Та і я, здається, дала  чітко зрозуміти, що між нами нічого не буде. Хоча, люблю його всім серцем.

Після обіду ми продовжували працювати. Відвідувачів було багато. В принципі, звичайний робочий ритм кафе, від якого я вже трішки відвикла.

 Та в один прекрасний момент звичайний день набув іншого значення.

До кафе зайшов чоловік, видно, що зі служби  доставлення, в уніформі. На бейсболці надпис «В.Флора». На нього всі звернули увагу, бо в руках він тримав величезний букет червоних троянд. Всі подумки вже підрахували приблизну їх кількість – не менше ста. Хлопець, тримаючи величезний букет обома руками, пішов до барної стійки. Відвідувачі, провівши його поглядом, повернулися до власних справ. Бариста направив кур’єра в зал. І увага знову повернулась до нього. Я приймала замовлення у закоханої парочки, коли він зупинився біля мене і запитав:

- Доброго дня. Ви пані Олена?

- Я, – сказати, що я здивувалась – це нічого не сказати. Шок переповнював кожну клітинку тіла.

 - Тоді це Вам, – всміхнувся і простягнув мені букет. – Розпишіться, – подав бланк  доставлення.

Я підсвідомо потягнулась ручкою до аркуша і залишила там свій підпис. Перехопивши  у нього той букет, відчула, наскільки він важкий. Кур’єр лише додав, що там є листівка. Відвідувачі, з розкритим ротом, продовжували дивитись на мене. Оля, підійшовши позаду, чим і злякала мене, спитала:

- Де листівка?

- Ось, – вказала жестом руки і попросила її дістати. – Прочитай, будь ласка. Руки зайняті.

Оля вийняла маленьку листівку,  у порівнянні з букетом, у формі червоного сердечка, розкрила її і прочитала напівголосно: «Я чекатиму тебе вічно. Твій М.».

Потягнувши за листівку, до якої, як виявилось, щось прикріплено, ми помітили ланцюжок, на якому мерехтіла та сама каблучка. Подумати тільки. Та сама. Якщо щось або хтось на сто відсотків твій, то рано чи пізно повернеться до тебе. Так і ця каблучка. А щодо Максима – треба подумати. Таким вчинком він хоча б довів, що справді мене кохає. Адже, жодного натяку чи стимулювання до дій з мого боку не було. Оля надягнула ланцюжок мені на шию і відправила у підсобку, поратися з букетом, прийнявши замовлення замість мене. Що я відчувала у цю мить – передати важко. Зрівняється хіба що з бажанням скуштувати солодке, коли ти на дієті, чи запалити після довгої перерви. Та одне я знала точно, якщо він боротиметься за мене, то рано чи пізно я здамся.