2. Зблизька він чарівний

Цей день здавався звичайним. Нічого не віщувало змін. Я, як завжди, працювала у кав’ярні і метушилася. До обіду клієнтів вистачало і в цей час насичено працювали всі. Після обіду в кафе ставало дуже затишно і тихо. Клієнтів в цей час було мало і можна було відпочити трішки. Скориставшись нагодою, я взялася переписувати конспект Олі. Старанно та вдумливо нотуючи лекції, я зовсім забула, що я на робочому місці. Аж раптом відчинилися двері і звук дзвіночків налякав мене. У приміщення зайшла дружина нашого шефа, вона була чимось схвильована. Промчала повз мене і навіть не привіталася. Вона мовчки зайшла до кабінету свого чоловіка. І як тільки вона зайшла, звідти долинули крики.

– Вони знову сваряться?! – мовила Оля. Вона непомітно підійшла до мене позаду.

– Мабуть, – відповіла я, і Оля повернулася на кухню.

Хоча, я напевне знала, що це черговий скандал. Ця жінка постійно чимось незадоволена. Про їхні сварки знає все кафе, але це не зупиняє її. Вона часто вривається сюди і кричить, як навіжена. Весь час його в чомусь звинувачує, хоча бос, мені здається, ідеальний чоловік. Він постійно дарує їй квіти, влаштовує сюрпризи і вона має змогу робити все, що завгодно. Бос все їй дозволяє. Він взагалі захоплюється своєю дружиною, і зовсім не помічає її недоліків. Кохає її безмежно і все їй пробачає.

Крики з кабінету ставали все голоснішими і тривали досить довго. "Невже вони ніяк не домовляться", – подумала я. Аж раптом двері відчинилися і жінка вибігла з кабінету з галасом, розмахуючи руками, в сльозах. Бос біг за нею. Він хапав її за руки, намагаючись зупинити. Благав про щось, падав на коліна і давав обіцянки. А вона стояла така гордовита та незалежна, кричала щось про те, що їй нічого не треба і так далі. Їхня сварка, як завжди, закінчилася примиренням на очах у всіх працівників закладу. Вони ніжно обіймалися і цілувалися. А потім разом йшли з кафе, не знаю, куди, але шеф більше не повертався.

Я часто спостерігала за цією парою. Вони обоє трішки божевільні, зі своїми тарганами в голові. Проте вони так сильно один одного кохають. Я, правда, не чула від них цих слів, зате їхні почуття можна побачити неозброєним оком. Він постійно торкається своєї дружини, його рухи такі ніжні. Відчуття, що він тримає в руках дуже дорогий, цінний музейний експонат, настільки турботливі його дотики. А вона завжди дивиться йому прямо в очі і не може стримати усмішки. Боже, вона така щаслива. Адже, щастя більшого, від справжнього та щирого кохання, на світі немає. Він оберігає її, як рідкісну квітку, як сенс свого життя. Мені здається, якби навіть шеф не мав таких статків, він би кохав її так само. Бо він проявляє своє кохання не грошима і можливостями, які вони дають, а всім своїм існуванням, все робить, аби його жінка була щасливою. Їхні очі горять коханням, хоча разом вони понад десять років. І так важливо, щоб цей вогник в очах не згасав ніколи, і так важко втримати його в рутині життя. Ну ось, знову я поринула в роздуми. Знову розмірковую про те, що взагалі мене не стосується. Літаючи в думках, я уявляла, що біжу босоніж по зеленій, вологій травичці, та сонце пестить мене своїми променями. І я біжу, вільна та щаслива

– Дівчино, дівчино, – раптом почулося мені.

На хвилинку мені здалося, що це він, мій коханий. Його голос був таким солодким.

– Дівчино?! – прозвучало голосніше і хтось торкнувся мене. Від холодного дотику я повернулася в реальність. І побачила його. Я дивилася на нього і думала, що я сплю. Невже це він? Я тільки подумала про нього, а він вже тут. Чи, може, я сплю? Може, я досі уві сні.

Я дивилася, як він водить руками перед моїм обличчям і раптом зрозуміла, що це не сон. Але я продовжувала дивитися на нього і усміхатися. І він мовив:

– Дівчино, ви зробите мені каву сьогодні, чи ні?

І я, нарешті, повернулася. Я зовсім зніяковіла перед ним, але, вибачившись, взялася готувати йому каву. Він в цей час оглядав порожній зал, до якого тільки но зайшли відвідувачі. Оля стала їх обслуговувати, а я подала йому каву.

– Тримайте, будь ласка, – соромлячись, сказала я.

Він повернувся до мене і взяв напій, не сказавши ні слова. Наче мене і немає. Що? – подумала я. Оце так, навіть, дякую не сказав. Я відійшла трохи далі від нього і стала приймати замовлення клієнтів від Олі. Потім я спіймала себе на думці, що він ніколи не підходив до барної стійки. Він залишив вільним своє улюблене місце біля вікна? Як це? Що ж сталося, цікаво? Що змусило його підійти? Хоча, мабуть, в залі не було офіціантів. А я взагалі в трансі перебувала і не помітила як він прийшов. Мабуть, тому і підійшов! Так! Чому ж іще!

Впевнивши себе у правильному розумінні ситуації, я подивилася на нього. Він сидів до мене півобертом. Його профіль здавався ще гарнішим, а обличчя – ще чарівнішим. Він просто диво, подумала я. Нарешті я можу поспостерігати за ним зблизька. Я так довго чекала такої нагоди. Як я хотіла б бачити його так близько кожного дня. Щодня прокидатися з ним у ліжку і дивитися, як він спить. Хочу готувати йому сніданок і проводжати на роботу. Хочу торкатися його щоки і цілувати його. Хочу ділити з ним всі щасливі хвилини мого життя. Хочу, хочу…. «Забагато хочу», – повернулася я до реальності. Хотіти не шкідливо, як кажуть. А він – мрія не лише для мене. Більшість дівчат можуть лише фантазувати про нього, навіть, про його дружбу, не кажучи про взаємність в цілому. Якби ж торкнутися його. Я ж так довго мріяла про це. Такої миті я чекала все життя. Цікаво, а якщо я торкнуся його, що буде? Що він відповість? «Це просто жахлива ідея», – подумала я. Але я не змогла себе втримати і простягнула повільно руку до його плеча. Воно (плече) таке широке, міцне. За ним, як за кам’яною стіною. Аж раптом забрала руку назад, щоб впевнитися, що я ще маю сміливість так вчинити. «Ні, я просто зобов’язана це зробити. Такий шанс не можна втрачати», – переконувала я себе. І я знову потягнулася рукою до нього. І майже. Лише один маленький рух – і я його торкнуся. Всередині мене все палало, здавалося, я перетворюся на попіл. В горлі пересохло і стало так важко дихати. І нарешті я наважилася, поклала руку на його звабливе плече. Як тільки я торкнулася його, в мені наче щось вибухнуло. А він спокійно озирнувся і подивився на мене, чекаючи від мене якоїсь дії. Помітивши його подив, я промовила тихим, майже хриплим голосом перше, що прийшло на думку: