Кав'ярня

7. Сповідь

Наступного дня я мала змогу виспатися.

– Нарешті, як нормальна людина, – говорила я собі.

Та думки заполонив вчорашній вечір. І мрія, ще раз його зустріти. Клуб це найбільш підходяще місце для знайомства.

Цей день обіцяв бути насиченим. Ніжачись у ліжку, планувала справи. Та встати ніяк не наважувалася. Мені подобалося ось так валятися у напівсонному  стані. Я часто уявляла себе кимось іншим, і мріяла. Мріяла, як я буду щасливо жити. Зовсім інакше.  І кожного разу переконувала себе, що все можливо. Та іноді бували хвилини, що я картала себе за свою наївність. Як можна вірити всьому і всім?!

Сьогодні з обіймів Морфея мене витягнув телефонний дзвінок. І добре. Бо я могла б і пів дня лежати. Це була Оля.

- Привіт, – відповіла я на дзвінок.

- Привіт. Як ти там?

- Я нормально. Ще сплю. А ти як? Поговорила з Олегом?- відразу перейшла до головного.

- Так, поговорила, – її голос здавався сумним.

- І що?

- Нічого, – лише через кілька хвилин мовчання відповіла вона.

- Як це нічого? Олю, що вже сталося? Ви що, остаточно посварилися?

- Олено, ми розбіглися. Остаточно.

Ця новина мене приголомшила. І я мовчала. Оля теж мовчала і тяжко зітхала у слухавку.

- Та нічого, – далі мовила вона. – Все до цього йшло. Ми постійно сваримося. Відстань – це тяжко. Ми вважали, що зможемо, та не всім вдається.

- Олю, ну ти тримайся. Я з тобою.

-  Я знаю, – спокійно відповіла вона. – Ти точно не образилася, що вчора я тебе залишила?

- Та ні. Все добре. А хочеш, сьогодні знову підемо? Я заради тебе готова на все. Ти ж знаєш, як я не люблю ці шумні місця.

- Ні, Олено, не треба. Це зовсім не обов’язково.

- А я наполягаю. Нам потрібно нормально відпочити, нарешті. Ми ніяк не можемо поговорити.

- Ну, я навіть не знаю.

- Це не обговорюється. Зустрінемося увечері.

І, щоб не передумати, я поклала слухавку. Годинник вказував дев’яту  ранку. Ще не все втрачено, встигну попрацювати трішки. Час спливав у турботах. Багато невідкладних справ пов’язаних з універом та очікуваною сесією. Ввечері я зателефонувала Олі, повідомивши що вже звільнилася і чекатиму її на нашому місці, біля набережної.

Оля прихопила з собою каву. Клуб починав роботу о десятій вечора, тому  ми мали купу  часу поговорити та погуляти містом. Це ми і зробили. Вечір  було неперевершеним. Ми просто насолоджувалися прогулянкою та розмовами за кавою. Нарешті потрапивши до клубу,  вирішили розслабитися на повну. Я навіть погодилася на алкогольний коктейль, хоча взагалі не вживаю спиртного.  

Трішки сп’янівши, ми попрямували до танцмайданчика, і віддалися швидкому танцю. Від наших рухів у мене запаморочилося у голові і я зупинилася.  Вирішила перепочити і випити води. Залишивши Олю  з  компанією, попрямувала крізь натовп до бару. Та зробивши кілька кроків,  я різко завмерла. Щось всередині тримало мене на  місці. Серце стискалося в грудях. Таке відчуття виникало лише від однієї людини. Від того незнайомця.  Недаремно ж охоронці говорили, він тут постійно. Тому я обрала цей клуб.  Я стала оглядати все довкола з надією знайти його. Здавалося, це неможливо. Людей було багато. Та все ж помітила чоловіка, схожого на нього. Він сидів у барі. Спиною до мене. І я попрямувала туди. З кожним кроком моя рішучість зникала. Я думала, що я скажу? Чи зможу підійти взагалі, заговорити з ним? Ще кілька кроків – і буду  поряд. Та я сповільнила свій хід. Від нервів протверезіла зовсім. І ось я за ним.  Так близько. Його спина така широка, мужня, кам’яна. Я зачаровано дивлюсь на нього, хочу торкнутися. Мені б обійняти його. Заховатися за цією спиною від всіх. А я тремчу. Вагаюся і роблю ще крок. Сідаю на стілець біля нього. Роблю замовлення офіціанту. І спрямовую свій погляд на нього.

- Кава? –голосно вирвалося з моїх вуст.

Невже я це сказала. Переоцінила я свої можливості. Це все алкоголь,  гадаю. І в той же момент вирішую ніколи більше не брати келих до рук. Не змогла стримати емоцій. Він п’є каву. Я думала, там віскі, коньяк, горілка.

На моє здивування, він поглянув на мене.

- Так, – спокійно відповів.

-  Вчорашнього алкоголю Вам вистачило? – з неперевершеною впевненістю продовжую я.

Так, цей алкоголь мене губить. Що ж це за сила така? Я зовсім на себе не схожа. Впевнена, навіть, самовпевнена. Не відводжу погляду від нього. Дивлюся прямо в очі. Ця наполегливість кого завгодно зачепить.

- Хм, а ми що, знайомі? – знітившись, запитує.

- Так. А Ви не пам’ятаєте?

- Ні. Вибачте, я вчора справді був п’яним.

- Та нічого. Ми так і не встигли познайомитися. Вас забрали.

- А, зрозуміло. Сподіваюся, я не завдав вам клопоту.

- Ні. Я ж лише намагалася допомогти.

- Дякую. А чим? – здивувавшись, запитав.

- Порадою, - продовжую, змочивши горло.

- А, зрозуміло.

- Я часто допомагаю людям розв’язувати їхні проблеми- продовжую у тому ж дусі.

Це ж треба таке сказати. Ще подумає, що я якась ненормальна. Хоча, я говорила серйозно і спокійно.

- А детальніше?

- Якщо Вам треба з кимось поговорити? То я до Ваших послуг.

Здається, він був зовсім не проти такої  компанії. Озирнувшись довкола, він продовжив:

- Та що, прямо тут?

Я теж поглянула навкруги. Ні, у такому шумі буде тяжко говорити.

- Можемо деінде.

- Ну, гаразд, – сказав він. І діставши з гаманця гроші, дав їх офіціанту. – Ходімо.

Підвівся і попрямував до виходу. Як не дивно, я пішла за ним. Без жодної зайвої думки. За цією спиною, хоч на край світу. Ми пробиралися  крізь натовп. Лише минувши скупчення людей, я зупинилася. Він же  продовжив рухатися вперед.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше