10. Оберіг

День почався як завжди. Середина тижня нічим не примітна і спокійна. Та сьогодні у нас проходив майстер-клас для діток. Наш кухар вчив їх готувати, а дизайнер, щоб зацікавити дітей, приготувала майстер-клас по плетінню талісманів. Я була спостерігачем.  Хтось же має дивитися за малими жевжиками, щоб не начудили нічого.  А я, як не крути, майбутній педагог. А ось виготовлення  амулету  і мене зацікавило, тому приєдналася до дітвори. Поки виготовляла, згадувала про Максима. Поринула у свої романтичні мандри про прекрасного принца. Ось тільки його принцесою у цій казці є не я. Та ще й через цей  майстер-клас він зранку не приходив.  А я так сподівалася його побачити. Цікава його поведінка, ми ж все таки знайомі і можливо спілкуватимемося, як нормальні люди. Хоча він не винен мені нічого.

Лише після обіду ми відкрилися для відвідувачів. І я нутром відчувала, що він з’явиться. Не прогадала, Максим зайшов десь о шостій. Відразу направився до бару, тобто  до мене. Я поглянула на столик біля вікна, який самотньо чекав його, та напевне не сьогодні. І насправді,  мені було байдуже. Його усміхнене обличчя наближалося до мене. Все інше було не важливим. Він підійшов і сів на стілець. Поглянув на мене і усміхнувся. Я витримала паузу, роблячи вигляд зайнятості.  Хоч і справді готувала напої. Не кричати ж мені йому до дверей «привіт», і таке інше.

- Привіт, – перший мовив.

- Привіт, – я усміхнулася у відповідь.

- Як справи?- запитав.

- Нормально.- Дивне відчуття, цікавиться таким. Це ж треба? Мабуть, з вихованості просто.- Тобі кави?- запитую, намагаючись не витріщатися на нього.

- Так, будь ласка.

Я підійшла до кавової машини і стала готувати його улюблений напій, каву по-турецьки.  А він з цікавістю спостерігав за мною. У ці хвилини, здалося, я відчувала взаємну симпатію. І це мене тішило. Я подала йому каву, і стала до роботи, виконуючи інші замовлення. Не чекаючи, що розмова затягнеться.

- Чому ви зранку були зачинені?- продовжив. Чим приємно мене здивував.

- Майстер-клас проводили для школярів.

- У-у-у, класно. – зробив ковток і поставив каву на блюдце. - І як? Сподобалось діткам?

- Дуже. Вони вчилися готувати. А потім виготовляли чарівні амулети-обереги. А твої як справи?

- Добре, – задоволено відповів він.

- Ти поговорив з…? – А я навіть не знаю імені своєю суперниці. - Ну, ти знаєш.

- Так, – серйозніше мовив він. – Чекаю. Їй потрібен час на роздуми, і я її розумію. Я готовий чекати.

Я, звичайно, не зраділа цьому. Та хоч він стане спокійнішим, щасливішим. А це вже добре. Навіть, для мене. Я відійшла, щоб прийняти замовлення у Ксюні-офіціантки. Вона допитливо роздивлялася Максима, поки чекала. Та він продовжував розмовляти зі мною.

- Часто у Вас такі заходи  для дітей?  

- Так, раз на місяць, чи два рази. Коли як.  Частіше у середу.- мимовільно відповіла, роблячи напій.

- Можливо, і я б прийшов за нагоди, – сміється.

- А ти любиш готувати?- цікавлюсь.

- Так. Я ж сам собі готую.

- Точно не каву, – засміялася, – бо тобі я її роблю.

Максим зрозумів мій жарт. Ми посміялися.

- А як твій друг? З ним не говорив?- повертаюся до болючих питань.

- Він знову став серйозним, навіть пригніченим.

- Ні ще. Чекаю на відповідь від Лізи.

- Ти сильно хвилюєшся? – запитала я. Мені необхідно було знати, наскільки це для нього важливо.

- Так. Чекання мене вбиває.

Я розуміла його. Я ж бо чекаю цілу вічність. І заради чого? Я опустила очі на своє місце за барною стійкою. На моїх підручниках лежав амулет, який я сама сьогодні зробила. Взагалі, він був для мене. Та мені хотілося, щоб у Максима було щось від мене. І щоб підняти йому трішки настрій, я вирішила подарувати оберіг. Скориставшись затишшям  у роботі, я підійшла ближче до Максима. Він насолоджувався своєю кавою. Зазвичай, він це робив швидко. Та сьогодні він не поспішав, як і минулого разу. Можливо, це пов’язано  зі мною. Ми ж спілкувалися.  Принаймні, мені приємна так думати.

- Максиме, я хочу тобі щось дати. Подарувати.- відірвала його від дисплею телефона.

Він здивувався.  Поставив філіжанку на підставку і  уважно подивився на мене. Помітно, що зацікавила його. Я потягнулася за амулетом.

- Я ж говорила, що сьогодні діти робили амулети. Так от, я теж зробила кілька, – насправді, у мене був один. Та мені дуже кортіло, щоб він залишився у Максима. – І я хочу тобі один подарувати.

Я піднесла йому підвіс з оберегом і поклала на стіл.  Він злегка остовпів від здивування, потім взяв його до рук. Став роздивлятися. Усміхався.

- Ти справді хочеш мені його подарувати? Він гарний.- запитав. Подивившись мені прямо в очі. Чим змусив мене зашаріти.

- Так. Я хочу, щоб він був з тобою. Я впевнена, він принесе тобі удачу.

- Ну що ж. Я з задоволенням прийму подарунок. Удача мені не завадить. Дякую, Оленочко.

І він щиро усміхнувся, як дитина. Максим ще погрався з ним, а потім поклав у кишеню. Мені було приємно. І не тільки через «Оленочко». Частинка мене тепер була з ним. Я сподівалася, що він (оберіг) буде нагадувати йому про мене.  

Макс допив свою  каву та пішов, але на прощання залишив мені свою візитівку.

- Так, про всяк випадок, – додавши.

Ну і добре. Я навіть рада. Тепер хоч якийсь зв'язок з ним є. Цей день був чудовим. Просто неповторним. Я не могла тримати в собі позитивні емоції, тому подзвонила Олі.

- Привіт, сонечко, – сказала я, коли вона відповіла.

- Привіт. Щось сталося? – Оля була трішки занепокоєна моєю ніжністю.