Кав'ярня

12 -13 Правда не кіт...

Наступного дня я прокинулася раніше будильника. Думки не давали спати. Я лежала і міркувала.

«Що мені робити далі? Чого чекати?»

Ці роздуми не приносили мені задоволення.  Лише розуміння безглуздості мого існування. Як же набридло все. Робота, навчання, безкінечні муки душі та совісті. Чому я  почуваю себе так паскудно? Я вже відчуваю огидні погляди людей у кафе. Будуть дивитися на викрадачку, на спокусницю. Та хіба я хотіла цього? А чого, чого, Олено, ти хотіла? Ти ж бажаєш його. Хочеш, щоб був з тобою, твоїм.  Мрієш, як будеш торкатися його, пестити, голубити. Як проведеш з ним все своє життя.

- Ой, все! – промовила я пошепки.

Встала з ліжка. Ці думки ще більше псують настрій. Стала збиратися на роботу. Так, зарано, та піду прогуляюся.  Треба провітрити голову. Подумати.

Години дві блукала містом. Тихо. Порожньо. Так буває лише вранці і у душі. Так у моїй душі справді порожньо. А от голова закипає від думок. Так і не змогла прийти до тями. Прийшла на роботу.

Всі усміхнені, люб’язні. А в думках так і поливають мене багнюкою. Бачу це по очах. Шепочуться між собою. На щастя, сьогодні вийшла Оля.

- Привіт. Ну як ти? – запитує відразу ж, коли мене бачить.

- Нормально, а що?

- Та так. Наслухалася вже про твої подвиги.

- Які?

- Ну, про ту божевільну.

- Ой, краще не нагадуй. Я досі не відійшла.

- Я тобі співчуваю. Влетіло від шефа?

- Так.

Відмовчуюся від пояснень. Прямую до робочого місця. Та Оля не дає мені проходу. Наполеглива.

- Ти ж мені розкажеш все?

- Що саме, Олю?

- Ну, як ти його спокушала, – сміється.

- Якби  ж то. Вона такий скандал через амулет вчинила.

- Який амулет?

- У середу майстер-клас був. Я і зробила амулет. Максиму подарувала. А вона через нього…

- Точно хвора. Та нам це на руку. Отже, вона ревнує його.

- Ревнує? До кого? До мене, чи що? – сміюся. – Та ні, Олю, навряд чи!

- А що? Ти у нас ще та красуня!

- Олю, це не смішно!

Я справді ніколи не вважала себе красивою. Завжди соромилася своїх принад. Я досі не вірю, що в мене можна закохатися з першого погляду. Та Оля завжди була самовпевненою. І мене до цього привчала. Я не впоралася з її уроками. Мені вони не до снаги.  

Ми далі теревенили.

- Дівчата!

Вигукнула Вікторівна. Ми поглянули на неї. Вона була незадоволеною. Щось її не влаштовує, з самого ранку.

- Ви на годинник дивилися? – додала.

І ми перевели погляд на нього. Вже п’ять хвилин на дев’яту. Треба відкриватися. І Оля побігла відчиняти двері. Я натирала склянки.

Все було, як завжди, якби не зневажливі погляди довкола мене. «Та мені байдуже», – переконувала я себе. Якщо я буду ще й через це засмучуватися, то доведеться ховатися у кутку. Я нічого такого не робила, щоб переховуватися.

 Все йшло як по маслу. Аж дивно, бо останнім часом мені не щастить.

Шеф прийшов, як завжди, ближче до обіду. Пройшов повз мене і лише на півдорозі  до кабінету зупинився. Повернувся і підійшов до бару. Він пильним, невдоволеним поглядом дивився на мене. Я не очікувала цього.  Здивувалася. Раніше такого не було. Завжди привітний, милий. А тут такий насторожений, агресивно налаштований.

- Ви щось хотіли? – запитала я.

- Так, попередити тебе хотів. Я за тобою стежу. Ти не думай, що коли твій друг заплатив за тебе, то ти будеш далі спокійно працювати. Якщо ще хоч копійка зникне з каси, я тебе вижену з вовчим квитком. Тобі зрозуміло?

Він не став чекати від мене відповіді чи пояснень. Повернувся і попрямував до кабінету. А я була у ступорі від його слів. Хто заплатив? Що заплатив? Як? Я нічого не розуміла. Та мені просто необхідно прояснити ситуацію.

Я наздогнала його біля дверей.

- Зачекайте. Поясніть мені, що означає заплатив? В якому сенсі?

Він дивився на мене байдужим поглядом. Не повинен звітувати переді мною. Та все ж відповів.

- В прямому сенсі. Він заплатив твій борг та ще додав, щоб тебе не звільняли.

Сказав, як відрізав. І зайшов до кабінету. А я стояла розгублена. Як так?! Максим же говорив, що переконав їх у моїй невинуватості. Так ось яким чином він це зробив! А як же… Він що, не вірить мені? Чи він просто вирішив загладити провину за скандал? Пояснення міг дати він сам. Я з нетерпінням чекала, коли він прийде. А Максим наче передчував. Змушував себе чекати. Весь день я не зводила очей з дверей, та він так і не з’явився. І як я маю далі йому вірити?!

Ввечері я була остаточно впевнена у вірності слів боса. Чи  маю я підстави сумніватися- ні! Максим завжди приходив, а сьогодні… Чому він переховується?!

Тепер я в полоні. Полоні безкінечних думок про нього та його вчинок. Я ж не можу злитися на нього? Та ні, я злюся. Дуже. Так і хочеться його вдарити. Кричати на нього щосили. Бити його в груди і голосно плакати. Та чи  допоможе? Чи стане легше? Сумніваюся. Знесилена, я повернулася додому. Єдина думка, яка втішала мене, що все мине. Максим прийде і все пояснить. Треба лише почекати.

***

«Який гарний краєвид. Знову ця річка. Тільки зараз я чомусь на іншому боці. Позаду ліс. Я озираюся і бачу цю красу. Чую спів пташок. Потяг шумить десь недалеко. Заплющую очі, щоб насолодитися моментом. Спокій! Ну, нарешті. Як же я цього прагну. Так хочу спокою. Насолоджуюся кілька хвилин. Розплющую очі, а я посеред річки. Вода холодна. Навколо туман, який опустився над річкою. З поля зору зникає берег. Тепер я не впевнена, що зможу вибратися. Що робити?! Зовсім розгубилася. Починаю кликати когось. Перший, про кого згадую, Максим. Кличу. Та мене ніхто не чує. Від страху заплющую очі. Тільки так можна опинитися у іншому місці».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше