21. Перше враження

Розмова з Максимом не лише збадьорила мене, а ще й розхвилювала. Знайомство з друзями, це ж так відповідально. Тим паче, коли я не з їх оточення.  Турбуючись про свій зовнішній вигляд, скористалась можливістю навести лад, і пішла до салону краси.  Забігла до крамниць з гарними речами. І повернувшись після обіду до гуртожитку, нарешті видихнула.   «Фух, втомилася!»  Бігати на підборах по магазинах – незвично для мене Та що робити з новим взуттям, чи було в краще одягти їх ввечері, і осоромитися, падаючи весь час. Пошкодувавши, що вирішила їх розносити відразу ж, звільнила ніжки від нових підборів. Закинула їх повище, щоб відпочили.

Перевівши погляд на пакети, я усміхнулася. Бо знайшла чарівну сукню. Кортіло  приміряти її. Треба обрати вбрання на вечір. Я приміряла сукню, крутилася перед дзеркалом. І здавалося, виглядаю чарівно. Та чи не занадто.  Сумніви вже заполонили мою голову, і я думати  про зміну образу.

Максим наче відчув, що я збираюся. На дисплеї висвітився такий бажаний номер.  Я зраділа і підняла слухавку.

- Привіт.- радісно промовила.

- Привіт, ще раз. Ти у доброму гуморі?- припустив.

- Так, чудовий настрій. Що ти там?

- З роботи їду. Через годинку заїду за тобою. Будь готова.

- Добре, я вже майже готова. Буду тебе чекати!

- Ок. До зустрічі.

Поклавши слухавку, я стала швиденько чепуритися.

Змінюючи вбрання, я критично дивилася у дзеркало. Все не те! Як мені справити гарне враження?! Вони ж відразу помітять, що я простачка. У мене ж на лобі написано – «селючка»! А манери?

Засмутившись, я присіла на стілець. Стільки клопоту, а результат все ще не задовольняє! Хвилювання переповнювало. Шкіра вкривалася сиротами від самої думки, що сьогодні я побачу його друзів. Та дороги назад немає. Як я зможу відмовитися від  задуму?

Тому я зробила глибокий вдих і  почала одягатися.

Зібравшись, я вже терлася біля дверей. Позирала на телефон у руках, чекаючи дзвінка.

Годинник відбиває шосту. Цей дзвін провокує мене до сумнівів.  Кидаю сумочку з телефоном на ліжко. І знову змінюю одяг.  Натягнувши старі джинси та сорочку,  чую мелодію дзвінка.

«Максим», – показує дисплей.

Хапаю слухавку і поспіхом виходжу з кімнати.

- Так, – відповідаю.

- Олено! Я вже під’їхав.

- Добре, зараз виходжу.

Кладу телефон до сумочки. І біжу сходами вниз. Опинившись на подвір’ї я згадую, що не поглянула у дзеркало. Часу повернутися немає, Максим побачив мене.  Переконавши себе, що вже нічого не змінити, йду до нього.

- Привіт, – мовила перша.

- Ти так підеш? – запитує здивовано.

Я оглядаю себе з ніг до голови.

- Так, – відповідаю. – А що?

- Та нічого, – Максим посміхається і крокує до авто.

Я йду за ним. Авто швидко рушає. Я хвилююся, не можу і слова вичавити з себе. Напруга зростає, коли оглядаю його.

Елегантний, красивий, у простому проте дорогому, брендовому одязі, шикарному авто.

«Мені тут не місце», – промайнула думка. Максим мовчазний, уважно дивиться на дорогу.  Відповідальний, відразу видно, за манерами та поведінкою. Тихцем споглядаю за ним. За його обличчям. Жодної емоції, а тільки-но  посміхався.

«Цікаво, про що він думає?» Хотіла б запитати, та соромлюся. Тільки і можу, що з собою у голові розмовляти. Розумію всю безглуздість свого життя. Жодної ініціативи, інтересу, дурних вчинків за життя. Ну, крім цього, звичайно. Тільки така дурна, як я, може чинити так. Бути поряд з тим, хто тебе не кохає. Допомагати, коли не просять. Нав’язуватися людині. Поринувши в думки, я не помітила, як ми приїхали. Максим припаркував авто.

- Олено! – мовив він, торкнувшись моєї руки.

Поглянула на нього. Його дотик такий теплий, ніжний. А його очі такі безмежні.

- Ми йдемо? – продовжив він.

Сумніваюся, що варто. Та втекти не можу.

- Так. Ходімо, – відповідаю і виходжу.

Максим йде за мною. Бере мене під руку. Говорить, що все буде добре. А я і не сумніваюся. У нього справді все буде добре. Тільки я, як завжди, осоромлюся. А деякі цього тільки і чекають.

Чого я точно не очікувала, так це приязного ставлення до мене. Я навіть уявити собі не могла, що то за люди. Ким себе мають.

На диво, всі були привітні. Коли ми підійшли до столика, за яким були його друзі, всі привіталися і потисли мені руку. Ми присіли за стіл і зробили замовлення. Максим відразу почав говорити з друзями. Помітно, що вони давно не спілкувалися. Я мовчки сиділа і спостерігала за ними. Це були два його друга зі своїми дівчатами. Дівчата привітно дивилися на мене і усміхалися.  Хлопці байдуже гляділи. Здається, їм все одно, хто поряд з Максимом. Чи може, мені тільки здалося? Хоча, мабуть, я просто не заслуговую їхньої уваги. Я відчувала себе чужою, зайвою. Ніхто не звертав особливої уваги на мене. Через деякий час до нашого столика підійшли незнайомець з дівчиною, яку я добре знала і могла припустити, що це і є той самий найкращий друг Максима - Сергій.  Максим зустрів їх з почестями. Підвівся, обійнявся з другом. Лізі  усміхнувся. Вони присіли. І увагу Лізи привернула я.

Ну, нарешті, подумала, мене хоч хтось помітив. Та впевненості, що від цього мені буде краще, не було. Вона добре мене пам’ятає  і скандал який влаштувала мені, теж. Та від її здивованого: «А що вона тут робить?» – всі поглянули на мене. Мені стало ніяково. Раптом вона утне щось? Таке, що мені буде соромно не тільки перед друзями Максима.

Я вже стала нервувати, в горлі пересохло від очікування істерики, чи скандалу.

Та Максим спокійно обійняв мене за плече, що ще більше розхвилювало,  та сказав: