Глава 4. На роботу!

- Христино? У нас свято?

Вже десята година, Сашко з роботи завжди приходить пізно, тож у мене був час, щоб приготувати хоч невеличкий, та бенкет. За останні гроші купила курячих спинок, останню картопельку з ними стушила. На додачу витягла з холодильника банку бичків, що самотньо стирчали там вже два місяці у вигляді недоторканого запасу. І хліб!.. Розщедрилась сьогодні на улюблений книш.

- Тін, що це означає? – братик ласо дивився на стіл.

- А те, що наших котів узяли на роботу!

- Що ти мелеш?

- Так! Тепер вони працюватимуть у кав’ярні та годуватимуть не лише себе, а й нас!

- Нічого не розумію, - похитав головою Сашко, примощуючись на табурет та відломивши добрячий шмат книша.

- Що ти не розумієш? Кав’ярня «Оріон», яку тримає Ігор Греченко. син відомого  бізнесмена,  запроваджує ноу-хау. Тепер  наші коти будуть притягувати клієнтів! А ми за це отримуватимемо кругленьку суму!

- А ти у котів спитала? Вони згодні?

- Не глузуй! Куди подінуться?

- «Оріон», кажеш? Щось я про таку кав’ярню і не чув. Не надто вона популярна, мабуть.

- Можливо, тільки відкрилися та розкручуються. Сашко, чого ти до них причепився?

- А Ігор той, як собі чувачок?

- Суворий, пихатий і, здається, котів не надто шанує.  

- Їжте, їжте, годувальники, - підбадьорив брат котячу гвардію, що, задравши угору хвости, схилилася над мисочками.

У них сьогодні теж свято: тушену картопельку полила соусом та маслом з рибних консервів. Дивлюсь на них – і не віриться досі, що мої коти зароблятимуть гроші, та ще й пристойні! Все здається, що то лиш якийсь невдалий жарт.

- Сьогодні відпочивайте, а завтра вже на роботу! – провела по шовковій спинці Малюка.

- І як ти їх повезеш усіх? – промимрив Сашко з повним ротом.

Хм, я над цим я і не замислилась… Дійсно, як? Не у маршрутці ж, повній народу…

- Сашунь, а ти нас не підкинеш? Нам на дванадцять на роботу, а о десятій вечора – додому…

Брат почухав потилицю.

- Так у мене ж не мерседес.

- Так у тебе дві корзини на велосипеді, попереду і позаду, якось примостимо.

- Трьох пентюхів перти, та ще й тебе? Христино?

- Ноги накачаєш, Сашуню…

- Добре, на обід відпрошуся раніш і підвезу. А от назад навряд. Я й вчора зміну не доробив, бо велик зламався, і сьогодні пізніше почав, поки справив. Тож тепер напевно усі пізні замовлення  мої будуть.

- Нам по-перше слід до роботи добратись, а там видно буде.

- Ага, - хихикнув брат, - може вас через десять хвилин виженуть, знаючи цих шибайголів.

- Не накаркай! – шикнула на брата, нам потрібна ця робота і будемо триматись за неї з усіх сил.

- Котики, кумедні котики! – підхопив Саша Малюка, що вже поїв та почав старанно умиватись, і закружляв разом із ним.

- Мав! – басом закричав Малюк, що означало: постав мене на місце!

Дві сірі мордочки синхронно поверталися, щоб побачити, що там відбувається.

- Не знущайся над  котом, Саша! – з докором у голосі мовила я.

- А хто йому винен, що він такий гарненький? – продовжував кружляти брат, поки Малюк не вивернувся та не шкрябнув його за руку. – Та йди ти!

- Догрався? Йодом замаж.

- І так заживе!..

- Ех, Малюк, Малюк… А що, як на роботі когось пошкрябаєш? Нас же виженуть!..

Наразі ситі коти повкладалися спати, і ми з Сашком теж розійшлись по своїм кімнатам.

А наступного ранку я пішла до музею, звільнятися, бо суміщати музей та кав’ярню не вийде. Може, це й помилка. Невідомо, як довго на новій роботі протримаємось, та іншого виходу немає.

К обіду приїхав Сашко. Клітки-переноски у нас було лише дві. Масяня з матір’ю ледве в одну помістилися, Мишка спересердя надавала синові ляпасів, наче той у чомусь був винен. Бідолаха жалібно нявкав та тулився у куток. Малюк, як найважчий опецьок, зайняв «окрему площу». Кой як примудрилися закріпити переноски у корзинах. Добре, що у Сашка, як у кур’єра, корзини були великі. Я ледве вмістилася за братом. З гріхом пополам добралися до кав’ярні «Оріон». Братик попрощався і швидко зник з очей, а я потягла переноски до будівлі.

Усередині було приємно та затишно. Квіти на підвіконнях, червоні серветки на білих скатертинах, пейзажі на стінах. Назустріч нам вивалила четвірка робітників у білих сорочках та картатих костюмах. На хлопцях ще й фартухи були та поварські білі шапки. Дівчата мені здались дуже гарними.

- Це хто до нас прийшов? – замуркотіла одраз одна з них, чорнява, з нарощеними віями, струнка, висока, на підборах, вона схилилась над переносками, зазираючи усередину і наманікюреним пальчиком торкаючи пухнастий бік Малюка.

Хоч би не шкрябнув.

- Добрий день! Я – Христина, можна просто Тіна.