Глава 14. Певний тип відносин.

Нащо я визвався підвезти Христину додому? Сам себе розуміти перестав. У мене принципи: між шефом та підлеглими складається певний тип відносин, через які переступати не слід. Ніколи. Ні разу у житті ніхто з працівників кав’ярні до мого мерседесу не сідав. Інакше і до панібратства недалеко, а так не годиться. Навіть Альбіні, коли посилаю за покупками далі, ніж на два квартали, даю гроші на таксі. І Беллі після тих двох разів, на корпоративах, теж залишав гроші на таксі. Все. Не можна підлеглих підпускати надто близько, пускати до свого життя.

І зараз я узявся підвезти не дівчину, яка на мене працює, а котів. Так і скажу їй, щоб не навигадувала собі того, чого нема і не може бути.

- Взагалі, підвозити підлеглих не в моїх правилах, - мовив спокійно, заводячи машину.

- Так я і брата можу почекати!.. – сіпнулася Христина. Невже думала на ходу вискакувати?

- Заспокойся, - опустив долоню на її маленьку ручку. – Мені просто шкода тварин, які будуть дві години сидіти у клітках, мов злочинці. Щоправда, вони сьогодні багато чого накоїли, чого варта сама моя спина, подерта на лахміття. Та на перший раз я їх прощаю. Далі будеш вирішувати питання доставки сіроманців на роботу сама.

Скосив очі і побачив, як дівчина закусила губку. Справді, з авансу на таксі не розженешся, розумію. І міським транспортом з такою компанією не скористаєшся. Та й не дотягне вона, маленька, тендітна, за вітром хилиться.

- Добре. У ті дні, коли в тебе проблеми з доставкою, можеш залишати котів у кав’ярні, у коридорі. Там вони матимуть доступ до своїх лотків, тільки усі останні двері слід зачиняти.

Сказав і пожалів. З одного боку так, нащо щодня дівчині з ними тягатись туди-сюди. З іншого – хіба це мій клопіт?

- Справді? – зраділа Христина.

- Справді, - зітхнув. – Якщо вони й там не знайдуть що пошкодити.

- Зазвичай вони сплять, якщо добре нагодувати.

- То хай сплять.

- Ви такий добрий, Ігоре Сергійовичу! Я так вам вдячна! І за те, що на роботу нас із котиками запросили, і за те, що такі терпимі були, і за те, що підвезти запропонували…

Я – і добрий? Останні співробітники вважають мене чортом, який прилітає, щоб їх добряче вилаяти. Мабуть, Христина ще погано мене знає. Якщо, звісно, не бреше. Чи то, може, я погано знаю її?

- Нічого не вигадала з піаром кав’ярні? – перевів я розмову у інше русло.

- Перш, ніж піарити, слід мати що.

Я насупив брови:

- Вважаєш «Оріон» нікудишнім закладом?

- Ви ж правди хочете, так? Кава з кавомашини, чай з пакетиків, булочки з булочної. А що ж тут ваше? Чим унікальна ваша кав’ярня? Чому люди мають прийти саме до неї, а не деінде?

- А коти?

- А до котів? Котики можуть привабити відвідувачів, та слід, щоб і кухня їх не розчаровувала.

- Ну… Передай Глібові секрет своєї фірмової кави, яку, до речі, навіть я, власник закладу, ще не куштував, нехай тепер готує тільки таку.

- Таку, і не тільки таку. Слід мати кілька варіантів. А з основним рецептом я Гліба вже ознайомила.

- Молодець.

- І чай слід заварювати самим. І, крім традиційних сортів, цікаві варіанти з пелюстками квітів, гірськими травами, шматочками фруктів.

- Добре, згоден, над розширенням асортименту слід попрацювати. Та, погодься, привабити клієнтів – першочергове завдання.

- Ви, Ігоре Сергійовичу, переставляєте поняття. Першочергове – це якість та унікальність продукту, а клієнти підтягнуться. - До речі, ось гроші за обід, - простягнула мені купюру.

В принципі я навмисне сьогодні Христину преміював, щоб вона мала зайві кошти, які збиралась мені повернути. Та раптом так шкода стало дівчину, таке нелегке у неї життя, що я сказав:

- Я вже вирахував з премії, отже, все, що залишилось – твоє.

- Справді? – сонячним промінчиком освітилось її обличчя.

- Справді-справді.

Тут басом почав нявкати один з котів на задньому сидінні. Добре, що ми майже доїхали до багатоповерхівки, де жила дівчина.

- Дотягнеш? – запитав я, виставляючи переноски з котами. – Ліфт хоч у вас працює?

- А мені не високо, - озвалася дівчина, - на другий поверх. Може, заскочите на чашечку чаю? Якраз покажу, яким має бути чай, у мене ще залишився гірський, з травами та ягодами.

- Ні, Христино, точно, ні. На добраніч.

Невже вона не зрозуміла, що я не поведуся? Я ж, неначе, одразу розставив крапки над «і». Спочатку здалась мені просто дивачкою, а не мисливицею за багатим нареченим. Чи усі жінки однакові?

Я круто розвернув машину і поїхав до жінки, яка не належала до характеристики «однакові», до самої кращої у світі, до тієї, яка завжди мене розуміла, яка завжди була на моєму боці, яка ніколи не зрадить. До мами.

Мама зустріла мене, сидячи у шезлонзі коло басейну, з келихом дорогого вина та книжкою у руці. Саме так вона любила проводити вечори, бо батько зазвичай жив на роботі і додому з’являвся дуже пізно.