Кав'ярня "Три Коти"

Глава 36. Давай спробуємо.

Масяня! Як? Як я могла забути, що кіт залишився із тими дияволицями? Страх за Ігоря затьмарив розум. Справді, йому потрібна була негайна допомога. А Мася… Сподіваюсь, з ним нічого не сталося? Не думаю, що такого здорового котяру можна було б винести непомітно. Він би пручався, нявкав. Та й мета у Аделаїди була іншою. На Ігоря вона цілилась, а не на Масю. І все ж серце калатало.

Масяня знайшовся у залі, лежав, витягнувшись на усю довжину, посеред столу, за яким зустрічались відвідувачки. Живий, здоровий і цілком задоволений.

- Мася!..

Ухопила котика на руки, обійняла. І задумалась.

Досі мені важко повірити, що Тіна, яку Ігор запрошував на побачення, то я. Хіба це можливо?

І що тепер? Коли б не згадка про Масю, він би продовжив мене цілувати. А там… Не думаю, що на цьому зупинився б. Але чи готова я до стосунків? Обставини складались так, що досі у мене ні з ким не доходило до серйозного. А зараз? Здається, я й сама була не проти… Думаю, що не пручалася б, дозволила усе, бо за мене говорили почуття.

Але зараз увімкнулись і мізки. Усі знають, що Греченко – той ще гультяй, колекцію коханок має велику і ні з ким довго не зустрічається. Силу його сексуальних чар відчула на собі, тільки-но мало не віддалася на дивані у його кабінеті. Тож не засуджую нікого з тих, кого він звабив, хоч і кажуть, що дівчата самі на нього вішаються. Але стати однією із списку – мені це не потрібно. Пізнати щастя кохання, а коли набридну – отримати статус колишньої? Уявила – і мені навіть Аделаїду стало шкода. Кожен бореться за своє щастя, хто як уміє. А я? Я краще відступлюся.

Але як це зробити?

Може, зараз просто піти? Здоров’ю Ігоря вже ніщо не загрожує, чим змогла я допомогла. Просто піти. А потім надіслати есемеску. Так простіше. Просто сказати: ні, я подумала і – ні. Нехай шукає іншу, готову розставляти ноги без усіляких умов, або нарветься знов на таку, як Аделаїда, яка йтиме на усе, аби повернути коханого. Та краще хай вже візьметься за розум і знайде таку дівчину, з якою не схочеться розлучатися через три дні чи через місяць. Вже ж не хлопчак, незабаром двадцять п’ять. Хіба він не бажає справжніх почуттів? А чому тоді цією дівчиною не можу стати я?

Як дізнатись, як він ставиться до мене? Як до чергової ляльки у колекцію? Чи, може, вперше у житті у Греченка все серйозно?

А піти і спитати. Сказати прямо, що черговою коханкою я не буду і крапка.

А що, коли обмане, завірить, що кохає, а потім кине? А може, й не обманюватиме, може, кожного разу він гадає, що все – серйозно, що почуття на все життя, а потім розчаровується, розуміє, що то – не вона, не єдина? Хто може дати гарантію? А ніхто. Гадаю, навіть Бог, якщо він є на небі, не знає, як будуть розгортатись події, і з цікавістю споглядає на нас, на Землю. Чергове шоу. Бо усе залежить від дуже багатьох обставин. Від наших рішень. Навіть від того, залишу я зараз кав’ярню чи повернусь до Ігоря. Скажу йому те, що хотіла сказати, чи змовчу.

Що ж, я піду. І скажу. Можливо він посміхнеться скептично і скаже: «Тоді лети, маленька пташко, коли не хочеш пізнати задоволення від шаленого сексу». А може його слова будуть інші: «Кохаю тебе! Хочу бути з тобою! Назавжди!» Та гарантій вічного кохання нема. А їх і не буде ніколи. Тож маю зважитись. Якщо мені Ігор подобається, дуже подобається, як ще жоден з чоловіків не подобався до цього часу, і якщо відчую, що його слова щирі, то маю дати шанс. Собі. Йому. Нам.

А коли не складеться, то прийняти таку долю.

І я, набравшись сміливості і притиснувши до себе Масяню, рушила до кабінету Ігоря.

Коли я зайшла, він спав. Спокійно так, відкинувшись на диванну подушку, з ледь відкритим ротом, мов дитина, і тихенько посапував. Дуже довго я вирішувала, що робити, а він слабкий зараз, то що дивуватись, що заснув?

А мені що тепер робити? Додому добиратись серед ночі? А сенс?

Я підсунула до дивану крісло, забралася на нього з ногами, а голову вмостила коло голови Ігоря на диванну подушку. Очі злипаються, навіть думати зараз не в змозі. Зранку встану тихенько, він і не дізнається. А поговоримо потім.

Ледве прикривши очі, я полинула у чарівний світ снів, де можливо усе, де ми разом з Ігорем на білосніжній яхті розрізаємо простір океану, мов іменинний торт, він бережно тримає мене за талію і кричить на весь голос:

«Ти – єдина Тіна у моєму житті! Ти – просто єдина! Навіки!»

Прокинулась я від того, що на мене хтось дивився. Звісно, не хтось, А Ігор, який, попри мої сподівання, прокинувся раніше.

- Зіронько ранкова, - пальці боса ковзнули по моїй щоці та шиї. – Ти пробач, я вчора заснув, не дочекався тебе. Не знаю й як, мабуть, таки поганенько ще почувався. З Масею, бачу, порядок?

Звісно, він мирно посапував, вмостившись між нами, тепло, м’яко, безпечно, чом не спати, як вбитому.

- Ігоре, нам слід поговорити…

Та не дано було цій розмові відбутись і зараз. Раптово рипнули двері. Я шугонула разом із кріслом на коліщатах убік. Масяня впав і ображено вискнув.

- Сорі! Вибачте! Не знала, що тут хтось є! – я впізнала голос Белли.

Двері зачинились. Ой, як же соромно! Добре, хоч ми одягнені спали, і все ж…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше